Батальйон воює технологіями — працює із сучасними БПЛА та вдосконалює їх, щоб нищити ворога з мінімальними ризиками. У черговому матеріалі циклу «Бригада…
570 років тому, 6–7 квітня 1453 року, турки-османи на чолі з султаном Мехмедом II почали облогу Константинополя — столиці Візантійської імперії. Героїчна оборона міста стала фінальною сторінкою історії Візантії. За масштабами застосування новітньої зброї — порохової артилерії — облога Константинополя стала унікальною подією XV століття.
Після того, як спорудження гармат було завершено, цар Мехмед наказав пушкарям підвести їх до стін… і наказав, щоб три обрані ним величезні та найпотужніші гармати почали обстрілювати стіну в цьому місці та зруйнували її; інші гармати наказав він одна за одною встановити навпроти найбільш зручних для нападу та найменш захищених ділянок стін. Він хотів зруйнувати стіну у багатьох місцях, щоб потім атакувати зусібіч… (Михаїл Критовул. Історія).
Перші підрозділи легкої османської кавалерії, завданням якої була розвідка боєм околиць візантійської столиці, з’явились поблизу Константинополя наприкінці березня 1453 року. Незабаром підійшла також легка піхота. Османи вважали, що візантійці-ромеї негайно сховаються за фортечними мурами, однак 2 квітня імператор, чи як під той час уже титулували візантійського правителя грецькою мовою, василевс Костянтин XІ Драгаш, зробив сміливу вилазку, і перебивши кілька десятків ворогів, тріумфально повернувся до міста. Однак незабаром, коли 5 квітня до Константинополя підійшли основні незліченні сили османів, такі стрімкі виправи стали надто ризикованими — оборонцям справді довелось лишатись під захистом оборонних споруд. Від 6 квітня 1453 року почалась облога Константинополя османськими військами. Утім, перша перемога надихнула константинопольців, які вважали, що добре підготувалися до облоги та зможуть відбити нападників у разі штурму.
Оптимістичні настрої були небезпідставними — місто справді було непогано підготовлене до оборони. Тривала підготовка до облоги, розпочата ще попередниками Костянтина XІ — імператорами Мануїлом ІІ та Іоанном VIII, дала бажаний результат. Було відремонтовано й укріплено стіни та вежі, оновлено ворота, очищено та поглиблено захисні рови. На стінах встановили та пристріляли гармати (щоправда, дуже застарілі в порівнянні з нововідлитими османськими) та каменемети, заготували запаси запалювальної суміші — «грецького вогню», призначеної насамперед для того, щоб спалювати кораблі й облогові вежі, а також знищувати ворожих воїнів під час приступу. Запаси продовольства, палива та різноманітного військового спорядження також були доволі значними і цілком достатніми для того, щоб оборонці могли без особливих проблем витримати багатомісячну, чи навіть більш ніж річну облогу. Зрештою, головним, що надихало обложених, була допомога західнохристиянського світу — обіцяні папою римським та венеціанцями війська.
Тож не дивно, що коли Мехмед ІІ запропонував Костянтину ХІ здати місто в обмін на володіння в Мореї, недоторканність якого султан гарантував, імператор гордо відмовився. Віддати Константинополь, який був одночасно серцем, мозком та душею імперії, було неможливо. Це означало б власними руками вбити Візантійську імперію. Відповідь василевса вражає своєю спокійною мужністю та вірою у захисників священного міста: «Імператор готовий жити з султаном у мирі, — заявив він, — і залишити йому захоплені міста та землі; місто сплатить будь-яку данину, що її вимагатиме султан, наскільки це буде в його силах; лише саме місто не може зрадити імператор — краще померти».
На початку квітня 1453 року кільце османської облоги остаточно замкнулось довкола «града Костянтина» і з суші, і з моря. У Мармурове море увійшла турецька ескадра з 30 військових та 330 вантажних суден, а через два тижні прибули ще 56 військових та 20 допоміжних кораблів. Загалом кількість турецьких суден на ближніх морських підступах до візантійської столиці перевищила чотири сотні. Протистояти цій плавучій армаді міг лише незначний візантійський флот із 25 кораблів, замкнений у головній константинопольській гавані Золотому Розі за простягнутим через гирло затоки рятівним загороджувальним залізним ланцюгом, який підтримували на плаву величезні колоди.
Так почався відлік днів героїчної оборони Константинополя, яка тривала майже два місяці. Вже з 6–7 квітня заговорили гармати, повільно, але впевнено руйнуючи старі стіни столиці. 14 батарей стояли вздовж усієї лінії сухопутних укріплень Константинополя, спрямовуючи свій вогонь на руйнування Феодосієвої та Іраклієвої стін. Три з них були розташовані навпроти Влахерн, дві стояли проти Харісійської брами, три призначалися для обстрілу ділянки стін з Пігійськими воротами, ще дві були виставлені проти Золотих воріт. Основну ж ударну силу — чотири батареї разом зі знаменитою гігантською гарматою Урбана — султан сконцентрував у районі своєї ставки навпроти воріт Св. Романа. В цьому місці нападники намітили головну ділянку майбутнього штурму, оскільки рельєф тут знижувався у напрямку до долини річки Лікос. Це давало штурмуючим додаткові переваги: гармати стояли на високих пагорбах, внаслідок чого стіни і вежі були нижчими за турецькі батареї. Завдяки цьому обстріл цієї ділянки був зручнішим та ефективнішим.
За масштабами застосування новітньої зброї, особливо порохової артилерії, облога Константинополя стала унікальною подією XV століття. Вчителями та наставниками османів у військовій справі стали самі європейці. Так, під керівництвом знаменитого угорського майстра ливарних справ Урбана підданці Мехмеда ІІ відлили чимало гармат, одна з яких мала велетенський розмір. Її довжина сягала 8 м, діаметр ствола перевищував півтора метра, а стріляла вона кам’яними ядрами вагою 1200 фунтів (понад 350 кг) на відстань 500 м. Щоб перетягнути цю жахливу гармату з майстерні поблизу Адріанополя до стін Константинополя знадобилося 60 пар волів, дві сотні людей та два місяці часу. Вона була поставлена навпроти константинопольської брами Св. Романа, на головній ділянці запланованого прориву османів.
Швидкість стрільби османської артилерії була низькою. Кожна гармата робила заледве 15–20 пострілів на день. Гранична дальність за нинішніми мірками теж була незначною — 180–200 м. Але сила ураження жахала — незвичним до реву гармат ромеям здавалось, що вони потрапили до пекла, тоді як ворогам це додавало впевненості у власній непереможності.
Попри те, що ефективність обстрілу була низькою, руйнування неухильно зростали. В османів були погані навідники, а бомбардири боялися збільшувати потужність порохових зарядів, оскільки ствол міг не витримати пострілу, тому нерідко ядра просто не долітали до фортечних мурів або мали вкрай низький руйнівний потенціал, вдаряли у стіни, втративши енергію. Підсувати гармати ж ближче до стін було небезпечно через обстріл у відповідь, підкопи та вилазки обложених.
Натомість ефективність артилерії обложених була спочатку доволі високою, хоча їм бракувало пороху, а самі гармати були застарілими. Втім, після того, як вибухнула найбільша з гармат оборонців, візантійцям довелося відмовитися від стрільби ядрами з метою контрбатарейної боротьби проти османських пушкарів. Відтоді ромеї застосовували артилерію переважно як протипіхотний засіб, заряджаючи кожну з бомбард кількома чи кільканадцятьма кам’яними, глиняними або металевими кулями. Однак навіть у цьому разі шкода, яку завдавала стінам віддача від пострілу з гармати, була настільки потужною, що стріляти намагалися якомога рідше і лише тоді, коли артилеристи були впевнені, що заряд гарантовано уразить ціль.
Кількість захисників візантійської столиці була мізерною. Як повідомляє Георгій Сфрандзі, перед початком облоги він у глибокій таємниці, щоб не посилювати паніку серед константинопольців, проводив перепис городян, здатних тримати зброю. Таких виявилося менше ніж п’ять тисяч — 4973 людини, та й то «більша частина припадала на людей мирних, які застосували щити і списи, луки та мечі так, як уміли вони від природи, а не відповідно до військової науки». До них слід також додати близько двох тисяч іноземних найманців. Утім, попри свою нечисленність, останні захисники міста мужньо боролися за свою свободу та християнську віру, виявляючи дива героїзму. Пліч-о-пліч за Константинополь бились усі, хто міг тримати в руках зброю: пан і жалюгідний волоцюга, купець і чернець, ремісник і учень, православний і католик.
Георгій Сфрандзі писав про мужність захисників столиці: «Вражало, що, не маючи військового досвіду, вони здобували перемоги, бо, зустрічаючись із ворогом, мужньо і благородно робили те, що перевершувало людські сили». Не маючи зміни, після бою обложені буквально падали з ніг від утоми, тоді як османи, зміняючи одні одних, кидали вперед нові контингенти військ і билися безперервно, не дозволяючи захисникам спочити.
читайте також:
Попри те, що османи навально рвалися до Константинополя, їхня лють розбивалась об стійкість ромеїв, готових битися до останнього і за потреби дорого продати власне життя. Зі стін і веж візантійської столиці на турків летіло каміння, лилася кипляча вода і смола, з ревом вивергалися язики полум’я «рідкого вогню». Ворогів вражали стрілами та списами, змітали пострілами шрапнелі з гармат. Вже найперший штурм показав, що обложені не збираються стати легкою здобиччю загарбників.
