Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Біля церкви в селі Липівка на Київщині зібралися близько півсотні людей. Це місцеві жителі, побратими та родичі загиблих в бою за село 11 березня 2022 року. На місці зіткнення сім’ї загиблих спільно з Генеральним штабом Збройних Сил України встановили пам’ятник. На ньому — імена п’ятьох бійців та напис «Невідомий герой».
11 березня 2022 року біля церкви в селі Липівка на Київщині лунали вибухи та постріли. Йшов бій за село, яке було звільнено згодом, 30 березня. Результати зіткнення тут видно й сьогодні, бо будівля храму — пошрамована від прильотів, а у дворі церкви — пам’ятник загиблим в цьому бою військовослужбовцям Збройних сил України.
Боєць з позивним «Грифон» стоїть тут сьогодні поряд зі своєю жінкою. Вони оплакують свого старшого сина. А рік тому на цьому місці «Грифон» та його син пліч-о-пліч відбивали росіян. Віталій був гранатометником.
— З іншої сторони церкви йшли танки. Мій син зробив перший постріл, і після цього я його не бачив. Я шукав його тіло, все тут обходив, рискав усюди, та не знайшов. Як пізніше виявилось, він лежав у двох метрах від мене, — розповідає чоловік. Час від часу, його скляні очі мокріють, він робить паузу у своїй розповіді, видихає, та продовжує, — Яким він був? Він був байкером. Дуже відомим на Хмельниччині. А ще, служив я в 95-тій бригаді, був на Луганщині, а синові ще не виповнилося вісімнадцяти років, коли він казав, що хоче служити. Я казав йому, що рано. Але він був дуже серйозно налаштований, казав, що втече з дому, та все одно піде служити. І коли став повнолітнім, пішов. А потім ми стали служити вдвох.
Віталій загинув від уламка снаряда, який розірвав його живіт. Батько побачив тіло сина вже після звільнення Липівки. Нині боєць похований на Хмельниччині, звідки він родом. Як виглядатиме пам’ятник загиблим в тому бою «Грифон» вигадав разом зі своїм побратимом, бувши на бойових вже на Миколаївщині.
— Шість бійців йдуть по хмарі нагору, такий був задум, і от він здійснився. Мені треба ця пам’ятка. Щоб не забували про цих хлопців, бо вони дійсно герої. Вони могли зробити для країни ще більше, але у кожного своя дорога…у когось довша, у когось коротша. Я тримаюсь, бо у мене є онук — це син Віталія. Треба допомагати, на ноги його ставити.
Після бою тіла шести військових знайшли місцеві жителі. Вони поховали та відспівували загиблих, встановили хрест на братській могилі. Все це робили в умовах окупації, коли росіяни були в селі та могли вбити за вшанування героїв Збройних сил України, розповідає підполковник Роман Сегейда. Він представник центрального управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Один з загиблих виявився односельцем Романа.
— Ми з пошуковою групою приїхали сюди, дістали тіла з братської могили. Нині мій односелець Михайло похований на Волині, звідки родом. Цей пам’ятник — дуже важливий для нашого покоління, і для тих, хто ще підростає. Це приклад мужності, героїзму, незламності, духу воїна і козака. І сьогодні ми бачимо, що на цьому місці майорить жовто-блакитний прапор.
Посмертно бійців нагороджують медалями незламним героям російсько-української війни від Макарівської громади.
Вадим Токар, Макарівський селищний голова, у своїй промові каже:
— Ваші сини, наші сини України будуть жити доти, доки буде жити пам’ять про них. Я радий, що сьогодні зібралася майже вся громада Липівки, я радий, що тут присутня молодь. Повірте, поки ми будемо жити, ми будемо пам’ятати наших героїв.
Полеглих вшановують хвилиною мовчання. Лунає мотив пісні «Гей, плине кача…», хтось тримає сльози, комусь це вже не під силу. Виривається ридання родички одного з загиблих бійців.
Відбувається літургія за загиблими, після чого мешканці села, родичі та побратими несуть до пам’ятника квіти. Деякі цілують пам’ятник, стають на коліна.
