Чому ворог зосереджується саме тут? На це питання відповів військовий експерт Петро Черник. «Курський напрямок — це питання їхнього (рф — ред.) престижу, тому що от уже…
— Я боюся не смерті в бою, а нашої поразки у війні, — якось буденно, без пафосу, ніби просто інформуючи співрозмовника, каже військовослужбовець ЗСУ на псевдо «Котячий Стів» (Cat Steve). Нині він, уродженець Детройта (штат Мічиган, США), обіймає посаду пресофіцера окремої мотопіхотної бригади, яка стримує натиск російського агресора на Донбасі.
Стів із гордістю носить піксель ЗСУ. Його бойовий «корч» (затертий донецькими дорогами до дірок «Ніссанчик») по вінця натоптаний «сувенірами» війни — уламками від мін і ракет, всілякими тубусами й гільзами від «стрілкотні» різного виду й калібру, які щедро роздаровує журналістам з усього світу. За будь-яких умов усміхнений і приязний, Стів Андре завжди в топі бойових спікерів ЗСУ у середовищі англомовного журналістського товариства.
«Київ бомблять! Чим я можу допомогти українцям?»
На момент широкомасштабного вторгнення рф в Україну Стів Андре працював і мешкав у Києві, винаймав житло у багатоповерхівці неподалік від Майдану Незалежності.
— 24 лютого 2022 року я прокинувся о п’ятій ранку від звуків вибухів, — пригадує він свій початок великої війни. — Першим ділом перевірив телефон, а в ньому — маса повідомлень від американських друзів: «Стіве, прокинься, росія вторглася в Україну! Київ бомблять! Почалася війна!». Прочитавши новини в лептопі, я сказав сам до себе: «Стоп, без паніки, слід придумати, чим я зможу допомогти українцям у цій ситуації».
Спершу Стів вийшов на київські вулиці, але не зміг зорієнтуватися, до чого мав би докласти своїх зусиль, чим і як допомогти. Жодних ідей не спадало на думку ні йому, ні його знайомим киянам.
— Тодішня безпорадність — одна з найгірших речей, які траплялися в моєму житті. До того моменту мені ще не доводилося стикатися з таким почуттям нікчемності через неспроможність допомогти. Жалюгідне відчуття, щиро кажучи.
За однією з професій Стів є машиністом важкої будівельної спецтехніки. Тож спершу він спробував приєднатися до якоїсь команди фахівців, щоб допомагати будувати барикади, оборонні позиції тощо. Але охочих робити цю роботу було більше, ніж техніки, тож цей план не спрацював.
А ще Стів із гумором пригадує свій лютневий «піст за обставинами».
— Ми, наївні іноземці, які мешкали в Києві, зазвичай їли в ресторанах (там є фантастичні заклади!) й гадки не мали тримати в холодильнику запаси їжі. Через таку необачність я, мабуть, три-чотири дні не їв нічого, окрім йогурту, холодного чаю та води. Але це був цікавий досвід!
Потім у будинок, де Стів винаймав помешкання, влучила ракета. Він переїхав до знайомих, де зустрів волонтерів, що допомагали захисникам України із засобами індивідуального захисту та амуніцією. Невдовзі з’ясувалося, що його американські друзі готові надати або придбати відповідні засоби для українців, але цей потік потрібно було скоординувати. Стів вирішив взятися за цю справу. Спершу виїхав до Варшави, а звідти до США, до рідного Детройта. Зібравши солідний пакет необхідної допомоги (бронежилети, шоломи, медикаменти тощо), невдовзі повернувся до України, чим незмірно здивував рідних і близьких людей.
— Кілька днів я відправляв поїздами або «Новою поштою» бронежилети всім друзям і незнайомим замовникам, які потребували їх. Коли це було зроблено, я спитав в одного зі знайомих військових, чи не знає той бригаду, де потрібен пресофіцер, який хоче й не боїться працювати на війні? Він каже: так, ти міг би служити під керівництвом «Борсука». Мені припала до вподоби ця ідея. Далі відбулася розмова з командуванням бригади, я пройшов відповідну перевірку, а затим уклав контракт із ЗСУ.
Знайомство з Україною
Стів Андре вперше побував в Україні у 2010 році. На той час він захоплювався аматорським фотографуванням і мав намір відвідати Чорнобильську зону відчуження, щоб створити власний художній проєкт.
— Приїхав фотографувати Чорнобиль, а… закохався в Київ, — каже Стів й уточнює: — І в місто, і в людей.
Вражений масштабами найбільшої в історії людства техногенної катастрофи, Стів зрозумів, що в заплановані для роботи три дні він не вкладеться: для реалізації задуманого доведеться повернутися в Україну. Після невеличкої «робочої» перерви він повернувся в Київ ще на декілька тижнів, а потім ще й ще…
З часу першого візиту до України Стів регулярно спостерігав за подіями в нашій країні. Коли почався Майдан, він буквально жив його перипетіями, відстежував усі його політичні й «вуличні» колізії. «Це було неймовірно надихаюче явище!» — зауважує Стів, пригадуючи свої враження майже десятирічної давнини.
А потім почалася війна з росією…
— Якийсь час мене не відпускала думка, що я маю повернутися в Україну, подивитись, як там справи. Потім я однозначно вирішив, що треба їхати, щоб показати світові, що там відбувається, — пояснює свої тодішні думки і мотиви Стів. — 2017 року я розпочав довготривалий проєкт з фотодокументування війни на Донбасі. Це була дуже цікава й складна справа, але своєрідним бонусом до неї стали українські військові. Це неймовірні люди, котрі змусили мене повірити в перемогу України над країною-агресором.
A.T.O., або Against the Odds
2019 року відбулася перша персональна фотовиставка Стіва Андре Against the Odds (зверніть увагу: її назва утворює абревіатуру ATO. — Ред.), яка підсумувала два роки його роботи на Донбасі.
Її відвідувачі у США, зокрема в Детройті та Клівленді, не раз висловлювали щирий захват на адресу сміливих українських героїв, захоплювалися красою степового та промислового Донбасу, силою духу простих українців, які вміли радіти життю попри обстріли й бомбардування, чинені армією країни-агресора. Світ побачив війну очима Стіва.
— Іноді до мене підходили й запитували: чи справді у 21-му столітті на сході Європи іде справжнісінька війна? — пригадує Стів реакцію людей на його світлини. — Або питали: «Ось у вас на фото гарні дівчата у військовому однострої, невже вони справді наважилися взяти до рук зброю і йти у бій із жорстокими загарбниками? Як вони служать у війську?». А я відповідав, що вони служать так само, як і всі інші, чесно роблять свою роботу й люблять її.
Тут Стів на хвильку замислюється, щось пригадуючи, а потім розповідає, що кілька місяців тому він знову зустрів на фронті героїнь, зображених на тому фото, — Лідію та Олександру. «Вони й зараз служать у ЗСУ», — говорить він.
Одночасно з підтримкою українців в інформаційному просторі Стів допомагав розв’язувати цілком «фізичні» проблеми, збираючи кошти для українських військових, але у свій, певною мірою особливий спосіб. Знаходив додаткову роботу, заробляв гроші й купував своїм українським друзям амуніцію — від активних навушників до малих дронів.
— У якийсь момент я вирішив, що маю піти служити в ЗСУ, щоб допомогти українцям захистити свою незалежність, проте цей план не вдалося реалізувати одразу, — каже він.
Власне, рішення офіційно стати до лав ЗСУ не було емоційним чи спонтанним, а цілком обдуманим. Стів знав, що таке військова служба не з книжок, його вибір ґрунтувався на сімейній традиції та особистому досвіді: більшість його рідних служили в американській армії і він не був винятком.
— Одна з моїх бабусь робила бомби для союзників під час Другої світової війни. Моя мама була радисткою в американській армії, вітчим служив у військово-морському флоті США, батько — у спецпризначенні, дідусь — у військово-повітряних силах. Тож у мене велика військова родина і я знаю все про те, як мають працювати військові. Власне, я теж служив у військово-повітряних силах США на посаді механіка паливних систем літаків.
Життя з чистого аркуша
Збіг обставин та певні неузгодженості між військовим та міграційним законодавством завадили Стіву укласти контракт із ЗСУ у 2019 році. Реалізувати прагнення він зміг у 2022-му, невдовзі після широкомасштабного вторгнення зс рф.
— У лютому 2022 року я почав життя з чистого аркуша — отримав згоду командира окремої мотопіхотної бригади на укладення контракту на проходження військової служби. Мені запропонували посаду у пресслужбі бригади, я радо погодився, адже вмію фотографувати та знаю, як бути гарним пресофіцером. Тому вирішив, що це буде найліпшим варіантом. Так, я можу керувати танком або важкою технікою. Але найкраще себе проявити я можу на цій посаді, — пояснює Стів.
— Підписав контракт я в Миколаєві, де тоді воювала моя бригада. Після звільнення Херсона військова частина перемістилася на Донбас, тож я знову працюю у знайомих місцях. Переважно мені доручають організовувати взаємодію з іноземними журналістами. Роботи вистачає, адже зараз у районі бойових дій працюють представники мас-медіа з усього світу, — описує Стів свій поточний функціонал.
Розповідаючи про свою нинішню вузьку спеціалізацію, Стів зауважує, що своїм завданням він бачить насамперед об’єктивний і детальний показ іноземним журналістам реальної обстановки у фронтовій зоні, пояснення бойової ситуації у смузі відповідальності бригади або на різних ділянках фронту. А ще він займається улюбленою справою, яка водночас входить до кола посадових обов’язків — робить фотознімки про бойові будні своїх побратимів, про події на передовій. Нині його фотографії про участь підрозділів бригади в боях на Миколаївському напрямку та Донбасі поширюються не лише українськими медіа, а й на ресурсах багатьох країн світу.
Піксельна мрія
Навесні 2022 року Сили оборони відчували помітний дефіцит у різного роду видах матеріального забезпечення. Цей аспект війни «перевірив» на собі й «Котячий Стів».
— Коли я бував на Донбасі як фотокореспондент-фрілансер, всі мої друзі, на яких я рівнявся, чудові пресофіцери, до яких я звертався за порадою, солдати, яких я поважав за сміливість, здебільшого носили піксель. Тож у мене була свого роду мрія — теж носити піксель. Загалом, як військовий одяг мені раніше подобався мультикам. Коли ж я підписав контракт і став офіційним представником Збройних Сил України, звісно ж, мав одягнути офіційну українську військову форму. На жаль, саме на той момент форми потрібного мені розміру не було, мої нові колеги пообіцяли чимось допомогти. Через кілька тижнів просять зайти на склад за формою. Приходжу туди, а мені видають… мультикам. Я б сказав, що моєму розчаруванню не було меж, але насправді це було трохи смішно.
Проте за якийсь час цю дещо кумедну проблему було врегульовано. Офіцери бригади зуміли відшукати омріяний піксель.
— Від моменту, коли я отримав піксель, я завжди одягаю тільки його, адже це офіційна українська військова форма, — стверджує Стів і додає: — Її носять всі мої Герої і для мене важливо бути таким, як вони.
Суперсила «Котячого Стіва»
У Стіва, як і у більшості наших воїнів, є позивний. Запримітивши його любов до тварин, зокрема котів, побратими привласнили йому ім’я Cat Steve, що означає «Котячий Стів».
— Прізвисько Cat Steve дав мені один з моїх хороших друзів Олексій через те, що я люблю котів, завжди підгодовую або роблю з ними селфі. Якщо ви залишите мене в чистому полі, я незабаром знайду кота, — пояснює Стів. — Мені такий позивний сподобався і тепер я кажу, що моя прихильність до тварин — це моя суперсила. Я навіть замовив шеврон із написом Cat Steve і відтоді він став ніби моїм офіційним позивним.
Але, здається, річ не тільки в котах. Як і багато українських захисників, Стів уникає розповідати своїй мамі, що він зараз перебуває в пеклі війни.
Власне, такий «анімалістичний» позивний цілком відповідає характеру Стіва, адже закоханий у живу природу в цілому й у тварин зокрема.
— Моя мама живе в південному Детройті й уважно стежить за подіями в Україні. Вона постійно запитує в мене, де я і що роблю на війні. Але я уникаю розмов на воєнну тему, приміром, не розповідаю їй, що минулої ночі вісім ракет влучили по місту. Натомість надсилаю їй мирні селфі з тваринами. Наприклад, якщо я знаходжу собаку, корову чи кота, виймаю фотокамеру й кажу: «Привіт, ось фото для моєї мами». Втім, думаю, мама розуміє всі небезпеки війни, але в неї загалом невеликий вибір.
ЗСУ з американським акцентом
Гумор на війні не менш влучна й потужна зброя, аніж, приміром, славні «Хімарси». За рік війни Стів щиросердо підхопив не тільки вояцьку безстрашність і фаталізм, а й козацький драйв — навіть у найскладніших ситуаціях звично знімає стрес влучним жартом. Одна з його улюблених гумористичних розваг стосується професійного функціонала — кепкувати над іноземними журналістами, зокрема зі США.
— Мені до смаку гра у «а подивімося, скільки часу їм знадобиться, щоб зрозуміти, що я не українець», — розповідає він про свій коронний професійний жарт. — І ось журналісти починають говорити англійською, я слухаю, потім, не дочекавшись і слова від перекладача, починаю відповідати. Затим журналісти зазвичай кажуть: «Вау, а у вас навіть іноземного акценту немає! Де ви так гарно вивчили мову?!». Вдома, кажу, адже я — щирий американець. Це завжди смішно — спостерігати за їхньою реакцією на мої слова.
Стів відзначає, що зараз в Україні працюють найкращі журналісти світу, справжні зірки, й допомагати їм готувати об’єктивні, неупереджені матеріали про війну не тільки велика честь, а й непросте завдання.
— На Донбасі я зустрічав досить багато американців, навіть працював з журналістами двох найбільших ЗМІ США — ABC News, NBC News. До речі, в дитинстві моїм улюбленим телеканалом був NBC News, зокрема його програма Nightly News, й однією з моїх дитячих мрій було потрапити на його екран. Ця дивна дитяча мрія нарешті здійснилася в Україні — за минулий рік я тричі був в ефірі Nightly News.
Після перемоги в Україні буде цікаво
За нашими, українськими мірками Стів — гіперкомунікабельна людина, свідченням тому — сотні друзів і добрих знайомих, яких він набув за роки життя в Україні. Звісно, є чимало друзів і в США, з якими Стів не припиняє спілкування. І так, вони теж активно цікавляться подіями в нашій країні.
— Війна, розпочата росією проти України, — найгірше, що зараз відбувається у світі, — кажу я їм. — І це правда. Я пояснюю друзям-американцям, що роблять росіяни, і що робимо ми, розповідаю, як цивільні українці зараз буквально виживають через агресію росії.
Звісно, і рідні, і друзі з Америки занепокоєні тим, що Стів є комбатантом найжорстокішої війни сучасності, щиро переживають за його життя і здоров’я.
— Вони хвилюються за мене, але знають, що я роблю те, що мені подобається, і що тут, в Україні, я щасливий. Що мене лякає на війні? Мене лякає те, що Україна може втратити підтримку Заходу. Також боюсь, щоб ми знову не потрапили у глухий кут на кшталт Мінських угод. Для мене це не війна — це один бій у війні, що триває сотні років між росією і Україною. І я не боюся смерті в бою — щоб зі мною не сталося, від мене це не залежить. Той, хто на небі, це він вирішує… Звісно, тут, на фронті, може прилетіти міна, снаряд чи ракета, а може бути так, що коли я щасливо повернуся додому й буду їхати в авто, то в нього влетить автобус… Не бачу сенсу хвилюватися через обставини смерті. Її ніхто не мине…
Наприкінці нашої розмови і з огляду на ставлення Стіва до України та українців ставлю йому цілком логічне запитання: чи не планує він залишитися в Україні після нашої перемоги?
— Так, хотів би, — каже він. — Саме для цього, як тільки зміниться ситуація, планую зосередитися на вивченні української мови, можливо — продовжити контракт з ЗСУ, якщо це буде потрібно. Якщо ні — можу повернутися до США. Для мене це не проблема, але все ж вважаю за краще залишитися тут, принаймні щоб задокументувати відродження України після перемоги над ворогом. Це має бути цікаво!
Фото з архіву Стіва Андре
