Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Ще рік і два місяці тому цих чоловіків об’єднувало лише місце проживання — усі вони мешкали на Івано-Франківщині. Василь обіймав посаду начальника дільниці теплового району місцевої фірми, Роман за кілька місяців до широкомасштабного вторгнення повернувся із заробтіків з-за кордону. А Михайло у 2019 році приїхав назад в Україну з росії, де залишив родину та прибуткову роботу, адже більше не зміг жити на чужині. Проте в лютому минулого року їх об’єднала спільна мета — звільнити рідну землю від російських окупантів. Тож, ані секунди не вагаючись, у перші ж дні великої війни чоловіки прийшли до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Від травня минулого року командири відділень «Ромаха» і «Токар» та кулеметник «Гнат» у складі однієї з бригад ТРО тримають оборону на Запоріжжі.
Псевдо «Токар» Василь отримав за своє хобі — чоловік з легкістю може полагодити майже будь-яку техніку. Це вміння, а також досвід, здобутий на керівній посаді начальника дільниці, допомагають йому якнайкраще виконувати основні завдання за посадою — організовувати життєдіяльність та бойову роботу підрозділу. Пригадуючи події 24 лютого минулого року, «Токар» розповідає, що не одразу повірив у те, що росіяни наважились на широкомасштабне вторгнення.
— Мені зранку зателефонувала мати і сказала, що на нас напав москаль. Я їй відповів, щоб не говорила дурниць. Але вже коли почув приліт по місцевому аеродрому, зрозумів, що велика війна почалась. Передав усе майно, що рахувалось за мною на цивільній роботі, та вирушив записуватись у територіальну оборону. Мав досвід строкової служби, тож, пройшовши збори, заступив на чергування з охорони військових об’єктів.
Згодом Василь із побратимами вирушив на Запоріжжя. Спочатку тероборонці змінили на позиціях під Гуляйполем десантників, пізніше зайняли ділянку біля іншого населеного пункту.
Розповідаючи про окупантів, «Токар» говорить, що останнім часом активізувалась ворожа авіація.
— Противник здійснює велику кількість авіаударів. Вибухи дуже потужні та інтенсивні, призводять до значних руйнувань. Проте це нас не зламає. Ми розуміємо, якщо хоч трохи дамо слабину, то росіяни полізуть далі, і буде так, як у Бучі, Ірпені та в інших українських містечках. Тож, боронитимемо нашу землю, допоки не проженемо останнього окупанта.
Командир відділення Роман із позивним «Ромаха» — за освітою «учитель фізичної культури». Проте тривалий час чоловік працював на будівництві за кордоном. Додому повернувся за кілька місяців до широкомасштабного вторгнення — відчував, що російські окупанти не зупиняться на сході України. До ТЦК та СП прийшов 26 лютого.
— Наші два автобуси першими в бригаді виїхали на виконання завдань. Були в Полтаві, Сумах, Харкові. Згодом прибули на Запоріжжя, і відтоді стримуємо ворога вже на цій ділянці фронту.
2 вересня «Ромаха» із побратимами потрапили під обстріл касетними снарядами. Один захисник загинув одразу, решта були поранені. Серед них — і Роман.
— Мого друга, який був від мене за пів метра, вбило. Я зазнав поранення в ногу, а ще трьох моїх побратимів посікло осколками. Пролікувався і повернувся до свого підрозділу. Обстановка тут кожного дня складається по-різному, залежно від того, наскільки ворог на позиціях забезпечений боєприпасами. Противник гатить з мінометів, артилерії, останнім часом частіше працює авіація. Але залякати нас їм ніяк не вдасться. Наші мінометники та артилеристи регулярно «проріджують» ворожі позиції, знищують склади БК, тоді і нам спокійніше, така перезмінка виходить.
Удома на захисника чекають донечка, син, дружина та батьки. Саме вони надихають воїна на подальшу боротьбу.
— Ми знаємо, заради кого і чого прийшли сюди. Наша мета — не пустити ворога далі, до наших домівок. Це наша земля, і ми обов’язково виженемо це російське дрантя з рідної України.
Михайло майже 15 років жив із родиною в росії. Водій та автомеханік за фахом, він мав там прибуткову роботу. Але, як каже чоловік, його душа завжди рвалась додому.
— Повернувся у 2019-му. Більше не зміг терпіти суцільної брехні навколо. У серці завжди мав Україну, тому і громадянство не змінив. Одної миті прийняв остаточне рішення, зрозумів, що жодні гроші мене там не втримають, і приїхав додому. Доглядав за старенькою матір’ю. А напередодні широкомасштабного вторгнення спілкувався з комбатом із місцевої бригади тероборони, він кликав до себе. Тож, 24 лютого я вже був у ТЦК та СП.
Під час навчань «Гнат» швидко освоїв фах кулеметника. Говорить, що йому подобається теперішня робота. Як і побратими, із травня захисник захищає Україну на Запорізькому напрямку.
— На початку, як ми зайняли тут позиції, було набагато гучніше. Зараз на нашій ділянці більш-менш спокійно, здебільшого ворог завдає артобстріли та авіаудари. Страшно, звичайно, але страх потрібно долати. І потрібно битись. Боротись за наших дітей, за мирне небо, за майбутню квітучу Україну. І ми це робимо і будемо робити, допоки не здобудемо Перемогу! — підсумовує Михайло.
Фото Владислава Дем’яненка
