У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Нічого дивного чи надзвичайного, жодних «навколорелігійних» чи інших забобонів. Просте бажання, за можливості, подарувати життя якомога більшій кількості власних омріяних дітей. Кожен та кожна з них — перлина в родині. Кожен та кожна — має право на вибір подальшої долі, фаху та кар’єри. Старшенькому сину, що навчається в університеті та одночасно працює в охоронній фірмі, — 21 рік. Наймолодшим донькам-двійняткам Олі та Полі — по півтора…
Два сина й п’ять донечок. Сорокатрирічний батько Максим — офіцер ЗС України, матуся Ольга — медик, фармацевт за другою вищою освітою. Батьки з дітьми — Микитою, Даніїлом, Катериною, Кароліною, Ориною, Ольгою та Поліною — мешкають, поки що вдев’ятьох у… двокімнатній київській квартирі, що дісталася подружжю у спадок.
Утім, зважаючи на абсолютну психологічну гармонію, яку Максиму й Ользі вдалося створити в сім’ї, чи можете ви собі уявити. як проводжають татка на війну та зустрічають його після повернення з фронту?
— Вперше на ротацію в район проведення АТО/ООС я потрапив у складі колишнього Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК) — це була група з контролю за дотриманням Мінського протоколу, до якого входили представники, зокрема, української та російської сторін. Післясмак від того «співробітництва» в мене залишився ще той.
Часом дані про перебіг бойових дій, кількість обстрілів та порушення домовлень про припинення вогню у нас, росіян і моніторингових груп ОБСЄ, російських прихвоснів з так званих лнр/днр різнилися, як день та ніч. І це при тому, що всі події на той момент ми вже фіксували технічними засобами, не кажучи вже про об’єктивно підтверджені дані нашої розвідки, — розповідає офіцер. — Єдиною розрадою в цьому мороці ворожої брехні були дзвінки телефоном додому. Як правило, це відбувалося ввечері, окремою шифрованою відеолінією, «запасним» телефоном. У такий спосіб родина була чи не щодня зі мною разом. Це стало тоді віддушеною для мне та сім’ї. Особливо, коли наших представників вдень і вночі крили артилерійським вогнем, не даючи відновити критично важливі об’єкти водо- та електропостачання…
— Повернімося до історії вашої родини, народження двійнят. На той час у вас вже було п’ятеро дітей. Як старшенькі зреагували на поповнення, враховуючи на, дуже м’яко кажучи, дефіцит житлової площі?
— Та ні до чого тут «площа»! Спочатку в старших дітей сталася чи не паніка, і воно зрозуміло, бо існували ми за рахунок, на той момент, переважно, мого грошового забезпечення, хоча як фармацевт заробляла і дружина. Прогодувати сім кровиночок, зібрати їх до школи, оплатити освіту було справжньою проблемою. А тут ще — за результатами обстежень — у нас мала з’явитися двійня дівчаток. Старші хлопці спочатку нас не зрозуміли. Але! Після народження Олі й Полі вони нас від турбот про них брутально відсторонили! Не випускають їх із рук. Годують, купають тощо.
— Даруйте, а хто готує для родини щоденне меню?
— Я й дружина. Рідше — старші діти. Вміємо, любимо, «чаклуємо». Чисто по-чоловічому, пишаюся: діти кажуть, що татків борщ смачніший за мамин. Мамка — не ображається. Бо як і я, любить готувати. Та й розуміємо ми один одного з півпогляду.
— Пане Максиме, як вас зустрічають з фронту?
— Не повірите — не просто родиною, а всім подвір’ям. Я на Борщагівці живу. Там свої стосункові особливості. Соціальний статус, все таке інше, не має жодного значення. Якщо тебе за щось таке поважають — ти найбажаніший в певний момент Герой. І навпаки. Атмосфера така, що й весілля грати можна, як у старій Одесі, дворами.
— Розкажіть про вашу кар’єру, без подробиць.
— Суворовське училище, нині ліцей Богуна, потім — військовий Інститут зв’язку, нині ВІТІ.
А далі — за службовою потребою. Ми ж — офіцери!
— Пане Максиме, державні нагороди маєте?
— Відомчих купу. Але хіба в цьому сенс служби? Кожен робить у війську, що повинен, якнайкраще. А на державні нагороди заслуговують ті, хто їх дійсно заслужив. Хлопці, хто нині щосекунди ризикують життям на передовій, командири, які за мінімальних втрат б’ють орків пачками тощо. Не за нагороди воюємо…
Фото автора й з архіву Героя
