Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Велика війна для майора Ростислава Лазаренка почалась у Мелітополі. Вночі з 23 на 24 лютого він був старшим оперативної групи. Льотчиків підняли по тривозі.
Ростислав Лазаренко — український військовий льотчик-штурмовик, підполковник Збройних Сил України. Одним з перших був нагороджений Хрестом бойових заслуг, лицар ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Випускник ХНУПС 2016 року, лейтенантом прийшов до бригади тактичної авіації Повітряних Сил. Саме його курс став першим у цьому військовому виші, який під час навчання освоїв бойові літаки. Нині він — підполковник, командир ескадрильї.
— Ми не знали, чи буде велика війна, але хлопців своїх я готував до найгіршого сценарію, — пригадує Ростислав. — Ми постійно працювали над своєю підготовкою: як будемо летіти, куди, на які аеродроми. Кожен зібрав необхідні речі для раптового відрядження. Коли почався обстріл, нам зателефонували з бригади й повідомили, що Україна у вогні, що основний аеродром теж під ракетним обстрілом… Декілька секунд ми були шоковані. Не хотілося вірити, що це почалося. Але сталося саме те, до чого готувалися.
Ми зайняли місця в кабінах, і майже одразу поряд з нами ворожа ракета влучила в Іл-76. Вибух був дуже гучний. Та, на щастя злітно-посадкова смуга залишилася цілою. Ми починаємо запускати двигуни, і в цей час перед нами вирулює інший Іл-76 і стає прямо на руліжній доріжці й у нього щось починають завантажувати. А в нас шість літаків Су-25… Тож ми всі вночі під команди авіаційного техніка прорулили під крилом того «Іла». Злетіли, а вже на маршруті я побачив, що майже скрізь у полі мого зору щось горить і вибухає… То була страшна картина, яка навіки залишиться в моїй пам’яті. Прилетівши на визначений аеродром, виконую прохід над злітною смугою і бачу, що вона перекрита автомобілями.
А за мить по нас починають стріляти… Ну, думаю, аеродром вже захоплений росіянами. Але один з наших літаків усе ж сідає, буквально перестрибуючи вантажівку на смузі. На землі впізнають наші літаки та починають прибирати машини, і ми нарешті сідаємо. Зрозуміло, що більшість людей були розгублені, бо не кожен ранок починався з війни, але згодом усе стало на свої місця. Доповів командиру, що вивів усю групу й ми готові до бою.
…Ростислав одразу отримав бойовий наказ: «готуй пару на виліт, з боку Криму йдуть колони росіян». Перша колона йшла в бік Мелітополя, а друга — на Нову Каховку, повз Чаплинку. Колона була велика і її прикривали бойові ударні вертольоти Ка-52.
— Будь-яка людина в такі хвилини відчуває страх. Ти розумієш, що це війна, що тебе це не омине, але ти командир і маєш ухвалювати рішення. Де саме колона — невідомо, тобто її потрібно вполювати у визначеному районі. Повернувшись до своїх, кажу, що є перше бойове завдання, потрібно знайти і знищити колону противника. Я іду і питаю: хто зі мною? Визвався Сашко Щербаков, мій ведений, капітан. Коли ми йшли вже до літаків, він мені каже: «страшно, командире»… Мені теж страшно, але хто, як не ми? В короткий час виконали всі необхідні розрахунки, обговорили тактичні прийоми та підготували літаки до вильоту. Добре, що колись, ще до вторгнення, я проїжджав тою дорогою від Нової Каховки до Чаплинки і знав, що там і як. Заправка в мене 4,2 тонни пального, цього вистачає на 45-50 хвилин бойового вильоту, залежить від бойового завантаження, маневрів та швидкості. Якщо все тихо, то можна й півтори години літати, але теж залежить від того, які «подарунки» під крилом. Тож часу на все небагато.
…Колону він знайшов, коли пального залишалось обмаль. Вона стояла на заправці, стояла щільно, великі 22-тонні паливозаправники заправляли БТРи, вантажівки та іншу військову техніку противника.
— Колона була прикрита посадкою, тому знайшов я її практично під собою. В першу мить я подумав, що то, можливо, наші, але побачивши штурмовики, росіяни відкрили вогонь. Я в кінофільмах про Другу світову бачив схожі сцени — коли по тобі відкривають вогонь з усього, що тільки є, а повітря переповнює неймовірна кількість трасерів… Ми й так низько йшли, а бажання було сховатись у рельєфі, тільки там була рівнина й жодних пагорбів. Шурнув обороти на максимальні, дав команду веденому: «Працюємо!». Атака сходу не була можлива, тому ми зробили маневр для введення противника в оману: дали надію противнику, що вони прогнали нас. Через секунд 15 моя пара після маловисотного бойового розвороту атакувала колону в напрямку руху, починаючи з хвоста.
На бойовому курсі помічаю пуск ракети в передню півсферу свого літака… Думаю: ну от і все, але хоч заберу якнайбільше із собою, затискаю бойову кнопку й витягую ручку управління літаком на себе, щоб рознести ракети по всій колоні. Не встигаю вивести літак з атаки, як від влучання перших ракет по російській колоні відбулася детонація машин з боєкомплектом і в ту ж секунду перед літаком з’явилася хмара вогню з уламками, вхід в яку був неминучий. Очі засліпив червоно-жовтий вогонь, у кабіні стало миттєво спекотно… подумав, що загорівся. Вилетівши з пекла, одразу звернув увагу на оберти двигуна: вони були нижче допустимих, тяга різко впала, швидкість була вже мінімальна, і я був готовий до катапультування, але в цю мить оберти почали відновлюватись. Я перевів свій штурмовик на зниження, щоб дати тенденцію до розгону. Швидкість росте і я виходжу з бою. Був готовий уже видихнути, але периферичним зором помічаю пуск ще одної ракети. Миттєво відстрілюю пастки, на які спрацьовує ракета, але вибухова хвиля все ж дістала, через що мiй Су-25 зробив кивок вниз на висоті метрів 20. Вихватив штурмовик буквально перед землею. Я пустий… ні ракет, ні пасток… І дякувати Богу, маневруючи, покинув бій. Позаду залишилась палаюча колона.
На поверненні починаю викликати веденого, але марно, у відповідь тиша. Сподіваюся, що з ним все добре…. Залишається 600 кілограмів пального, я ледве дотягую на запасний аеродром, бачу, що одна гідросистема вийшла з ладу — тиску взагалі немає, у другій теж тиск втрачається, за збільшення обертів з’являється неправильний звук двигунів. Попереджую землю, що буде аварійна посадка, механізація крила не працює, до того ж в мене немає гальмівного парашута — використав його під час виведення літака з-під удару, кажу: готуйте «пожарку». Але дивом посадка була вдалою, загальмував, навіть вистачило пального звільнити смугу. Видихнув, виліз із кабіни і бачу, що мій Су-25 весь побитий. Кіль, крила, все в пробоїнах. Дивлюсь на лопатки двигунів — жодної цілої, всі побиті. Як він мене довіз — загадка. Пам’ятаю, що чекав на Сашка й усе сподівався, що рація пошкоджена, чи сів десь, але, на превеликий жаль, він загинув. Із честю виконавши бойове завдання, спрямувавши пiдбитий лiтак у ворожу колону.
…Коли до аеродрому дісталися інженерно-технічні спеціалісти з бригади, то побачили, що літак відновленню вже не підлягає — навіть акумулятор був побитий. Мій Су-25 так і залишився на тому місці, це був його останній політ. Я ставлюся до наших літаків як до живих — є в них душа, хоч і серце з металу. Я вдячний йому, що врятував мене й до останнього подиху двигунів боровся за моє життя. До речі, одного разу під час обстрілу аеродрому ракета влучила поряд із ним, і він прийняв весь удар на себе — жоден інший літак і жодна людина через той вибух не постраждала.
Фото автора і з архіву бригади
