Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Денис Гайдук — 29-річний військовий лікар-хірург з Хмельницького. Навчався у Вінницькому національному медичному університеті імені Миколи Пирогова. Потім 3 роки інтернатури, робота в Житомирському госпіталі на посаді цивільного хірурга.
Свій військовий шлях Денис розпочав з 3-ї танкової бригади у 2020 році, був командиром медичної роти. Рік прослужив і перевівся ординатором хірургічного відділення Маріупольського військового госпіталю. Із самого початку Денис мріяв служити саме в цьому госпіталі, адже вважає, що там була чудова база для молодого хірурга.
До початку широкомасштабного вторгнення Денис час від часу проводив одиночні операції військовим, які зазнавали поранень під час операції Об’єднаних сил. Проте 24 лютого змінило життя кожного українця… і його теж!
Початок широкомасштабного вторгнення
Широкомасштабне вторгнення Денис зустрів у Волновасі, де перебував у відрядженні у складі лікарсько-сестринської бригади Маріупольського госпіталя.
— Вранці 24 лютого я прокинувся від авіаударів. Ми швидко спустились вниз і думали, що нам робити далі. На третій день моєю командою було ухвалено рішення повертатися в Маріуполь, щоб надавати допомогу там. Ми вивезли усіх поранених із Волновахи, самі виїжджали останніми. Коли заїхали в Маріуполь, було відчуття, ніби настав апокаліпсис — дороги пусті, люди практично не ходять, — розповідає військовий.
У Маріуполі командир Дениса ухвалив рішення розгорнути хірургічну діяльність на декількох базах, адже поранених військових і цивільних було дуже багато. Денис потрапив у кардіоцентр, де виконував свою роботу до 12 березня.
— Хірург — це старший групи. Він повинен організувати все: що поїсти пораненим, організувати свою команду, знайти в розбитому Маріуполі потрібні медикаменти. А поранених було по 30-40 осіб на день: і військові, і цивільні, — згадує Денис. — Ми постійно працювали у броніку і шоломі, звісно, від ракети це не врятувало б, але врятувало б від уламків. Навантаження велике, але жити хотілось.
Розповідає, що вони 12 березня зайшли вже на Азовсталь і пробули там до 16 травня.
Азовсталь…
— Після 24 лютого 80% операцій я робив уперше. Від голови — до ніг, робили абсолютно все. Поранення були різні. Руки, ноги, реконструктивні операції в умовах повної антисанітарії. Бували складні випадки, коли над одним пораненим працювали 4 хірурги, адже все тіло було пошматоване. Були два випадки: два хлопця дістали кульові поранення, не заділо жодної артерії. Люди ходили своїми ногами, як то кажуть народились у сорочці, — розповідає Денис.
За його словами, поранених з поля бою забирали бойові медики, які виконували дуже важку і важливу роботу. Вони робили все, щоб довезти людину до них, а далі хірурги вже виконували свою роботу.
— Ми намагались працювати змінами, бо нас було 4 хірурги і 3 анестезіологи, щоб був час перевести подих. Проте не завжди так вдавалося, бо іноді на одного пораненого могли стати 3-4 хірурги. Пам’ятаю, як у нас за добу було 115 операцій, — згадує хірург. — Але 2-3 години намагались знайти, щоб подрімати. Ми перебували в бункері, тому сонця ми не бачили, могли спати в будь-який час доби.
Денис розповідає, що бували випадки, коли оперували бійців, і вони за годину знову йшли і били окупантів.
— Наш бункер дуже сильно обстрілювали зі всього. Коли був наказ вийти, він ще димів. Навіть хлопці, бійці, говорили, що жоден бункер так сильно не гасили, як наш. росіяни знали, що там лікарі, поранені, але вони ж не дотримуються жодних конвенцій, жодних законів війни. Кляті орки, вони таке творять, що навіть страшно думати, — говорить Денис.
Поранених, за словами Дениса, розміщували скрізь, де було місце. Ще з кардіоцентру вдалося вивезти трохи матраців, подушок.
— Найважчим, морально для мене, було залишати людину без кінцівки, коли не було жодного шансу. З медичної сторони найважче було робити операції черевної порожнини, — каже хірург.
…Полон: Оленівка — Горлівка — Таганрог — Крим
Коли вже був наказ вийти з Азовсталі, Денис повинен був їхати з пораненими в тимчасово окупований Новоазовськ, щоб надавати їм там допомогу.
— Оскільки я знав детально про кожного пораненого, розумів, кому і яку допомогу потрібно надавати, я повинен був їхати з ними. Але мені сказали сідати в автобус з іншими людьми, і нас повезли в Оленівку, — розповідає хірург. — Я потім дізнавався за поранених бійців, їх з Новоазовська перевезли в Донецьк. Адже в тих клятих окупантів навіть немає гідного забезпечення, щоб надавати медичну допомогу. Ми могли проводити операції в бункері, робити перев’язки, а вони у шпиталі не могли.
Потім теракт в Оленівці, барак, де перебував Денис, не постраждав, хоча він перебував разом з азовцями. Хірург розповідає, що навіть в Оленівці вдавалось надавати нашим пораненим певну допомогу, але не дозволяли працювати з інструментами.
— 11 жовтня я зустрів свій день народження, а 12 жовтня мене вже вивезли в Горлівку. В Оленівці мене крайній тиждень дуже сильно «гасили». Кожного разу, як нас привозили в інше місто, орки проводили «прийомку». Виводили з автобуса і постійно били. Потім нас роздягнули, кинули в дисциплінарний ізолятор, вікно там було вибите, холод собачий, бетонні стіни, нари металічні, і ми голі. Там ми провели два дні, потім нас вивели, дали мокрий одяг. Дуже багато нашого одягу було вкрадено, зеки порозбирали і самі російські військові. У Горлівці мене не торкалися, — важко, майже плачучи, пригадує Денис.
Після Горлівки його відправили в Таганрог. Це була вже третя в’язниця Дениса. Коли наших захисників привезли туди, Дениса викинули з КамАЗа синім від холоду.
— Там нам дали форму для в’язнів. І постійно викликали на допити. Кімната 2 на 2 метри. Відкривається, когось викликають за прізвищем. Кожного разу, коли приходили забрати когось на допит, росіяни запитували «Кто здєсь хірург?», я відповідав — «Я», і мені одразу «прилітало», удари були по всьому тілу. І так кожного разу. Коли дійшла черга до мого допиту, мене «гасили» добряче. Двері металеві головою відкривали поки вели. Закинули в кімнату, почали в мене кидати якимось м’ячем по голові, електрошокером у хребет били. Вони його на мені й розрядили, — згадує хірург.
Коли після допиту Дениса закинули в камеру, він вже не сидів, не лежав, просто напівзігнутий сперся об стіну, бо не міг дихати, гематоми були з голови до ніг, ребра поломані.
— Вони до останнього намагались вибити з мене зізнання, що я ампутовував кінцівки російським військовослужбовцям, кастрував їх наживо, проводив евтаназію. Але такого не було, я б так ніколи не вчинив, які не були б ці кляті орки. По перше, я не така людина, по-друге, я давав клятву Гіппократа. З релігійної точки зору я б теж не міг так вчинити. До того ж полонені росіяни — це хороший обмінний фонд, — розповідає хірург.
Потім настав день, коли бійцям сказали збирати речі й виходити. Їх зв’язали і повезли на аеродром, погрузили на Іл-76 і відправили у Крим.
— У Криму я вперше за всі місяці випив чистої води, поїв сухпай. Тоді для мене це була божественна їжа, — згадує Денис. — Нас погрузили знову в машини і повезли на тимчасово окуповану територію Запорізької області, де у Василівці нас обміняли. Ще б один день у в’язниці — і вже не повернувся б живим.
Нині військовий Денис Гайдук проходить реабілітацію у Хмельницькому.
— Після відновлення я буду працювати у Хмельницькому обласному госпіталі для ветеранів війни. Буду опісля майже року перерви починати, як то кажуть, заново ходити в хірургічній діяльності. Звісно, паніка певна присутня, це як у дитинстві чекаєш дня народження, так я чекаю того дня, коли вийду на службу. У Маріуполі я втратив усе матеріальне, проте навчився жити сьогоднішнім днем, але думати про майбутнє, — говорить Денис.
