У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
105 років тому Українська Центральна Рада ухвалила закон про запровадження української мови як обов’язкової офіційної мови діловодства в банківській і торговій сферах. Цей нормативно-правовий акт став логічним підсумком попередніх рішень українського революційного парламенту, які утверджували українську мову як державну впродовж першого року Української національно-демократичної революції 1917–1921 років.
Уперше виразну позицію щодо мовного питання Центральна Рада озвучила у відозві «До українського народу!» від 22 березня (9 березня за старим стилем) 1917 року. Інформуючи про повалення російського самодержавства, Рада закликала українців «спокійно, але рішуче домагатись від нового уряду всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі».
Серед головних прав, які мав виборювати український народ, згадувалось насамперед право «на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях», себто українська мова мала набути статусу загальновживаної в освіті та офіційному діловодстві. Також Центральна Рада закликала виважено та спокійно, але водночас рішуче та наполегливо обстоювати «права для української мови від пастирів церкви, земств і всіх неурядових інституцій на Україні».
Відтак уже за кілька днів, 25 березня (12 березня за старим стилем) 1917 року, Центральна Рада сама ухвалила рішення, що мовою її публічних звернень буде українська:
Мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська. (З протоколу засідання Центральної Ради від 25 (12) березня 1917 року).
Відтоді питання про публічний ужиток української мови в діловодстві, релігійній сфері та освіті неодноразово порушувалось на численних зібраннях загальноукраїнського та місцевих рівнів. Їхні ухвали були подібними й вимагали застосування української мови в адміністративних і громадських установах та закладах, у церковному ужитку та судах, а також повної українізації освіти всіх рівнів — від початкової школи до університетів.
Наприклад, 19 серпня (6 серпня за старим стилем) 1917 року відозву про запровадження в усіх судах в Україні судочинства українською мовою видав Тимчасовий краєвий судовий комітет, обраний на з’їзді українських правників. Ужиток рідної мови, наголошувалось у документі, «є наше право, і ніяка сила, ніяка влада не може зламати цього права». А 2 вересня (20 серпня за старим стилем) 1917 року рішучу резолюцію про українізацію пошти й телеграфу ухвалив І Всеукраїнський з’їзд поштово-телеграфних працівників.
Відгукуючись на суспільний запит, відповідні рішення про запровадження української мови як офіційної мови діловодства ухвалювали й урядові структури. Так, розглядаючи 21 вересня (8 вересня за старим стилем) 1917 року питання про відносини з російським тимчасовим урядом, український Генеральний Секретаріат наголосив:
…офіціальною мовою на Україні стає мова українська, на яку поволі і має перейти все діловодство. (З Протоколу засідання Генерального Секретаріату від 21 (8) вересня 1917 року).
До питання про максимальне сприяння вжитку української мови в урядових і громадських інституціях український уряд звернувся також відразу після визволення Києва з-під російської більшовицької окупації. 7 березня 1918 року Рада Народних Міністрів розіслала губернським і повітовим комісарам циркуляр з вимогою, що «всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові».
Невдовзі після цього українську мову офіційною мовою діловодства оголосила Українська Центральна Рада. Закон про державну мову наголошував: «Всякого рода написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинно писати державною українською мовою… По всіх торговельно-промислових, банкових і т. п. закладах і конторах, які зобов’язані давати публічні справоздання, мовою в діловодстві має бути державна українська».
Відповідні розпорядження на місцях повинні були видавати губернські, повітові та міські комісари. Документ передбачав терміни впровадження норм в життя і санкції за їх невиконання.
У пресі закон опублікували наступного дня, 24 березня 1918 року. Так Українська Центральна Рада утвердила статус української мови як державної і почала процеси українізації діловодства в Українській Народній Республіці. Продовжилась ця політика і в Українській Державі за правління гетьмана Павла Скоропадського, й у відновленій УНР доби Директорії. Так, 1 січня 1919 року Рада Народних Міністрів ухвалила Закон Про державну мову в Українській Народній Республіці.
Закон встановлював: «Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська мова. Через те вона обов’язкова для вжитку в армії, фльоті й всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах».
Розпочаті за часів Перших визвольних змагань процеси українізації всіх сфер життя повністю відповідали вимогам українського народу й виявились настільки потужними, що ігнорувати їх було неможливо. Значною мірою саме через це до політики українізації від початку 1920-х років змушені були вдатись більшовики, вимушено сприяючи розвитку української культури та утвердженню національної свідомості українського народу.
