Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Вихід українських підрозділів з Іловайського оточення, як відомо, був важким та кривавим. Утім, він не спричинив посеред захисників паніки й безладу. Під лютим вогнем росіян багато наших підрозділів з ходу приймали нерівні бої, атакуючи та розбиваючи ворожі засідки й заслони. А деякі організовували оборону, допомагаючи іншим побратимам вийти з оточення. Серед них був і солдат Олексій на позивний «Черепашка», який за власним бажанням пішов до ЗСУ буквально в перший день першої хвилі мобілізації…
Із солдатом Олексієм на позивний «Черепашка» познайомився у 2015 році під Красногорівкою, на «нульовому» опорному пункті з назвою «Лісовичок». Як це нерідко буває на війні, попри юний вік — а було йому на той момент 24 роки — хлопець виявився найдосвідченішим посеред побратимів свого взводу. Бо й послужив у десанті строкову, й добровільно мобілізувався в перший день першої хвилі, й воювати на Донеччині йому довелося з перших днів та знову ж у перших лавах знекровленого до 2014 року українського війська.
Не знаю, що тоді зіграло роль у виборі саме цього хлопця для розмови. Взагалі, я на ту годину завітав у цей підрозділ, щоб побачитися зі своїм побратимом по іншій війні. Мабуть, як то пишуть богослови, «своя своїх спознаши». Не знаючи, хто перед ним, просто побачивши на ВОПі нову людину, Олексій просто підійшов і промовив: «Можу я пригостити вас чаєм?».
Його невимушеність, щирі очі просто підкупляли — як відмовити? Слово за слово й Олексій, не поспішаючи, розповідає свою історію війни. До моменту нашої з ним зустрічі найважчими, але успішними своїми боями вважав зіткнення з ворогом під час прориву з оточення, коли рашисти підло розстрілювали інші колони підрозділів нашого війська по обіцяному нам «зеленому коридору» з Іловайська. Один з таких епізодів став для нього особливо пам’ятним.
Олексій найважчими, але успішними своїми боями вважав зіткнення з ворогом під час прориву з оточення, коли рашисти підло розстрілювали інші колони підрозділів нашого війська по обіцяному нам «зеленому коридору» з Іловайська
«З-під Іловайська мій невеличкий загін пробивався з важкими боями, — розповідає Олексій. — Наш підрозділ тоді був включений до складу батальйону, командири якого з тактичних міркувань для виходу з котла розбили всі підрозділи на мобільні загони. Я потрапив у загін, що мав дві бойові машини піхоти та два тягачі зі встановленими на них зенітками ЗУ-23-2. Пізніше старші офіцери бригади казали, буцімто мій підрозділ висковзнув з оточення останнім. На жаль — не без втрат.
Коли ми наблизилися до району Старобешевого, нас зненацька в лобову, випірнувши з лісопосадки, атакувало шість новісіньких російських бойових машин десанту (два взводи. — Авт). Ми ще здалеку безпомилково пізнали росіян по новісінькій броні із зафарбованими бортовими номерами.
Довелося з ходу приймати бій, після якого у нас залишилась неушкодженою тільки половина нашої техніки. Але чотири їхні БМД ми спалили вщент. Їхні недобитки на двох уцілілих машинах хутко-хутко втекли назад в лісопосадку. Згодом, це я бачив власними очима, до них приєднались два їхні танки, але на нове зіткнення вони так і не наважились. Не знали ж бо, що протитанкових ракет та пострілів у нас уже не залишилося, навіть кумулятивних пострілів для РПГ-7. Окупанти не стріляли по нас навіть тоді, коли ми підбирали на полі бою наших загиблих та зразки ворожого озброєння.
Під нашим прикриттям вздовж нашого флангу на „велику землю“ вийшли залишки розбитих підрозділів, тоді відступили й ми самі».
P.S. Знаю, що Олексій потім пішов служити в ЗСУ за контрактом. Але з початком широкомасштабної навали зв’язок з ним втратив. Надіюся, що все з ним гаразд…
