Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
До широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну 35-річний командир міномета молодший сержант Максим не мав ніякого стосунку до військової професії. За плечима було вже сформоване життя: вища освіта, престижна професія, перспективна робота, стабільний прибуток і затишне сімейне коло. Двоє маленьких діточок і кохана дружина — головне досягнення і радощі батьківського серця. Але все змінила війна…
Напад російських загарбників, зруйновані міста і села, вбивства мирних людей стали для Максима викликом. Він не міг миритися з тим, що окупанти топчуть українську землю, намагаються зруйнувати його життя, майбутнє його дітей. І хоча не служив навіть строкову, пішов у ТЦК і СП і попросився до війська. Був направлений до навчального центру і згодом потрапив у Велику Британію, де пройшов тритижневий курс підготовки. Навчання проходило дуже інтенсивно і насичено. Як згадує Максим, вони тривалий час проводили в тренуваннях і відпрацюванні практичних навичок поводження зі зброєю, тактиці бою в різних умовах застосування, вивчали матеріальну частину вогневих засобів і озброєння.
— Навчальний процес був організований на вищому рівні, — розповідає Максим. — З нами займалися інструктори НАТО, які мали багатий бойовий досвід і фахову підготовку. Знання, здобуті на теоретичних заняттях, закріплювалися безпосередньо в польових умовах. Причому інструктори докладали усіх зусиль, щоб виконання завдань було бездоганним. В зв’язку з дуже жаркою погодою підйом був о 04.00 ранку. Вже за годину ми були або в класі, або в полі. До 14.00 проходили дуже інтенсивні заняття. Потім обід, відпочинок і з 16.00 до 23.00 заняття знов продовжувалися. Ми постійно перебували зі зброєю і в амуніції. Під час занять відпрацьовували різноманітні ввідні, які імітували різні нештатні ситуації: засідку, оточення, поранення, обстріл, потрапляння на мінне поле та інші. Це дало змогу набути необхідних навичок і вмінь, необхідних при раптовій зміні обстановки на полі бою. Коли хтось не міг впоратися з завданням або допускав неуважність, застосовувалися міри додаткового фізичного мотивування: віджимання від підлоги, біг, підтягування, переповзання по місцевості. Це змушувало всіх бути максимально сконцентрованими і зосередженими під час занять. Після закінчення навчального курсу ми склали іспит і повернулися до нашої частини.
Згодом Максиму було присвоєно звання молодшого сержанта і він очолив посаду командира міномета. Всього два місяці знадобилося, щоб пройти шлях від новобранця до командира мінометного розрахунку. У складі свого підрозділу відправився на східний напрямок фронту. Там якраз розпочався стрімкий контрнаступ ЗСУ на Харківщині. Ворог швидко відступав. Максим разом з побратимами взяв участь в звільненні населених пунктів області. Потім його мінометний розрахунок був приданий до окремої танкової бригади, яка вела бойові дії на Великобурлуцькому напрямку. Вони вже наблизилися впритул до кордону з рф. Навколо села Комісарівка, що знаходилося за 5 кілометрів від країни-агресора, їхній підрозділ потрапив під дуже щільний мінометний обстріл, який окупанти вели зі своєї території. Протягом трьох днів загарбники постійно обстрілювали їхні позиції. На жаль, одна з мін розірвалася впритул від місця, де стояв Максим з товаришами.
— Прильот стався майже в трьох метрах від мене. Стіна, за якою я стояв, обвалилася на мене, — розповідає подробиці Максим. — Мене контузило і цеглою травмувало лопатку. На превеликий жаль, від цієї клятої міни загинув мій бойовий побратим Володимир Фурсик. Посмертно він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Чотири дні я провів у госпіталі й повернувся до своїх хлопців.
Наприкінці лютого Максим вже перебував на Херсонщині. Роковини широкомасштабного вторгнення зустрів в боях на лівому березі Дніпра. Їхній розрахунок на човні переправився на другий берег, щоб підтримати дії штурмового підрозділу, який утримував захоплений плацдарм. П’ять днів, перебуваючи під безперервним обстрілом, вони вели вогонь по наданих координатах. Ці дні запам’яталися сержанту на все життя.
— Складність цього завдання полягала в тому, що ми практично були на відкритій місцевості. В нас не було змоги завчасно облаштувати свої позиції та укриття. Використовували рідкі лісосмуги та окремі будинки для маскування, але під щільним вогнем вони не дуже рятували. Ворог бив по нас зі всього: артилерії, танків, РСЗВ. Попри такі несприятливі умови, продовжували робити свою справу. Надавали вогневу підтримку по цілевказівках, наданих зі спостережних пунктів і вогневих позицій. Наприкінці п’ятих суток наш розрахунок змінили. Дуже пишаюся своїми побратимами. Вони мужньо пройшли цей іспит, проявили справжній бійцівський характер, витримку, волю і виконали свій військовий обов’язок, — з гордістю говорить Максим.
До речі, під час виконання цього завдання багато воїнів-захисників, зокрема і Максим, дістали контузії і зараз проходять лікування. Хочеться побажати їм швидкого одужання, здоров’я і сил, а головне — віри в нашу Перемогу!
Фото з особистого архіву Максима
