Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
До початку широкомасштабного вторгнення 34-річний Вадим із позивним «Хара» не мав бойового досвіду, але 15 років тому відслужив строкову.
— 24 лютого зранку я був вдома з дружиною, прийшла її мати і сказала, що розпочалась війна. Ми зібрали речі, заправили машину і я відвіз свою сім’ю на дачу. Після цього, десь близько 16-ї години, я вже був у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Я би і не зміг інакше, — розповідає «Хара».
За словами Вадима, з ТЦК та СП його направили в одну з бригад Територіальної оборони, а звідти вже на навчання. Захисник пройшов загальновійськову підготовку, стрілецькі курси та тактичну медицину за стандартами НАТО. Після навчання «Хара» служив у підрозділі зв’язку, проте згодом перевівся у бойову роту контрдиверсійної боротьби, завданням якої було виявлення та знищення ворожих диверсійно-розвідувальних груп.
Бойовий шлях Вадима розпочався з Донецької області.
— Ми тримали висоту під Бахмутом, щоб одна з бригад змогла закріпитися на нових позиціях. росіяни тоді дуже сунули, намагалися прорвати оборону, тому нашим завданням було стримувати ворога, не дати їм змоги оточити місто, — згадує боєць.
Вадим розповідає, що російська піхота працює хитро. Тому потрібно бути завжди уважним і ніколи не недооцінювати ворога.
— Потрібно розуміти, що навіть серед мобілізованих росіян є ті, що вміють вести бій, знають, що таке тактика. За час, поки я був у районі ведення бойових дій, ми неодноразово спостерігали, як окупанти застосовують спеціальні «хлопавки»! Вони закидають їх на наші позиції, і ті починають стріляти, за звуком схоже на автоматну чергу. Перші рази ми реально лякалися від несподіваного чужого вогню за спиною чи десь на фланзі. Вже потім навчилися розпізнавати. У такий спосіб ворог провокує, спонукає нас до відкриття вогню у відповідь і тим самим хоче виявити наші вогневі позиції, — говорить «Хара».
Також, за його словами, росіяни використовували невеличкі групи від 5 до 7 осіб, які постійно намагалися підійти чим ближче до нас, а іноді й штурмувати наші позиції. Вночі, коли наші захисники використовують нічні тепловізійні приціли, вони менше рухалися. Проте коли світало, орки починали лізти, як ті вурдалаки, часто під прикриттям своєї артилерії. Тому тут важливу роль відіграють правильно розставлені спостережники і пильність воїнів.
— Якщо працюють їхні спецпідрозділи, вони використовують костюми, виготовлені зі спеціальної тканини, які важко побачити у тепловізійний прилад. У таких випадках ми переводили «теплик» у чорно-білий режим і тоді могли побачити їх як темні плями. Наводили приціл і пильно спостерігали за тими плямами хвилин з 10, як тільки вони починали рухатись — ми били на ураження. А ще, коли їхні спецпризначенці працювали вночі, то вони робили поспіль не більше ніж 2-3 постріли, щоб глушник не грівся, аби ми раптом не засікли їх у тепловізор, — каже Вадим.
«Хара» розповідає, що ворог на війні не шкодує ні сил, ні засобів ураження, від рання і до ночі гатить по наших позиціях з усього: від «стрілкотні», мінометів до танків, артилерійських ударів і нальотів авіації. Також постійно докучають ворожі «пташки», які ускладнюють постачання боєприпасів та підхід наших воїнів до своїх позицій.
— Одного разу, коли намагалися підійти до наших побратимів на позиції, ми побачили ворожий дрон. Відразу по нас почали працювати міномети, щоб ми не могли просунутися до своїх і підтримати їх боєприпасами і вогнем, — згадує Вадим. — Вночі, якщо починався щільний мінометний обстріл, ми розуміли, що окупанти готують чергову спробу штурму наших позицій. У таких випадках запрошували свої міномети і арту, корегували вогонь, самі ж рухались, змінювали вогневі точки і добивали їх усіма наявними засобами — лайфгранатомети, кулемети.
За словами захисника, окупанти упродовж доби по кілька разів застосовували авіацію.
— У грудні, під час чергового авіаційного нальоту, мене поранило. Ворожий літак обстрілював Бахмут, потім зробив коло та випустив ракету по наших позиціях. Мене підкинуло, відбило частину носа. Я дістав закриту черепно-мозкову травму, контузію очей, також лопнули барабанні перетинки. Після влучання ракети ще довелось йти із побратимами близько двох кілометрів через лісосмугу, яка обстрілювалась. Та головне, що дійшли до своїх, вижили, — розповідає «Хара».
Нині Вадим проходить реабілітацію. Після відновлення планує повернутися у стрій, до бойових друзів з підрозділу і далі боронити Україну від російських окупантів.
— У мене є дружина, двоє дітей. Я там за них воюю, я там їх захищаю, інакше ті кремлівські гниди, як пліснява піде Україною. Для мене головне, щоб у наших дітей було мирне майбутнє. Щоб наша країна розквітала, щоб ми міцнішали і розвивалися. Ви ж подивіться, як ми вже здивували світ! У нас не вірили інші, та головне, що в себе повірили самі українці! Ми приречені на успіх, ми знищимо, переможемо окупанта і відбудуємо Батьківщину!
Фото з архіву Вадима
