Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
— Ми лише вдруге за всю війну працюємо ось так — стаціонарно, з обладнаних позицій, — говорить командир гармати Денис. — Але ж ми — десантно-штурмові артилеристи, для нас природно воювати в русі, відстрілятися і їхати далі, вперед і вперед.
«Показушної» стрільби не буде
Їх не було помітно навіть метрів з двадцяти. Ідемо стежкою вздовж узлісся й навіть не здогадуємося, що в гущавині причаїлися 15-тонні згустки концентрованої бойової люті. Якщо зважати на розміри САУ — маскування виконано на ідеальному рівні.
— Дивимся в небо, пильнуємо за «пташками»! — радить-застерігає стрункий русявий хлопчина. Як виявилося пізніше — командир артустановки.
— Пересуваємося обережно, не «палимо» позицію, — стиха додає він.
Справжніх пташок у ясно-синьому небі майже не видно, в лісочку тихо, ані цвірінь. Звідси до лінії фронту з десяток кілометрів (а до Бахмута — трохи далі), проте гримить добряче. Від російських обстрілів та «очей» ховаються не тільки пташва-звірина, а й цивільні мешканці та, звісно ж, наші військові. Тому мовчки продираємося крізь приморожені гострі чагарники, не гублячи з виду затертий «піксель» артилериста-десантника.
Проминаємо САУ й потрапляємо в іще одне потаємне місце — польовий табір артилеристів. Батарейці пригощаються ранковою кавою біля вогнища, розкладеного поміж «мотолигою» та бліндажем.
Колегам-журналістам із Португалії не терпиться відзняти бойову роботу гармат, беруть бика за роги одразу ж після привітань, просять «стрельнути на камеру». На те старший офіцер батареї В’ячеслав категорично відрізає:
— «Показушної» стрільби не буде, працюємо тільки по реальних цілях.
За кавою-чаєм розпитуємо про фронтове життя артилеристів-самохідників. Починаємо з дражливої теми — наявності БК.
— «Снарядного голоду» немає, якщо ви це маєте на увазі, — говорить В’ячеслав.
— Зауважу, що в нас ні разу не траплялося так, щоб БК зовсім не було. Але слід розуміти, що кожен снаряд, який потрапляє на бойові позиції, є результатом важкої праці багатьох людей, часто — з ризиком для життя. Тому витрачаємо їх ощадливо, лише по конкретних цілях.
Старший офіцер батареї, пригадує, як на початку широкомасштабної війни росіяни не шкодували боєприпасів, всуціль засипаючи ними наші підрозділи.
— Єдина дієва тактика, яку вони знають — тактика випаленої землі. На початках вони витрачали до 60 тисяч снарядів за добу по всій лінії фронту. Для нас це були важкі часи, — пригадує офіцер. — Нині в них менше снарядів, це відчувається за кількістю так званих «атвєток». Та й в цілому обстрілів зі сторони противника таки поменшало порівняно з минулими весною-літом.
«Мемуарно-порівняльну» тему підхоплює Денис.
— Наразі маємо багато роботи — минулої ночі, приміром, майже не спали, росіяни чи не щогодини йшли в наступ, а ми допомагали піхоті відбивати штурми. Раніше нам доводилося менше стріляти в такому режимі, маю на увазі — по піхоті із закритих позицій.
«Раніше» — це про бої на Миколаївщині та Херсонщині, про контрнаступ на Харківщині та оборону інших ділянок фронту на Донбасі.
Дубль з БМок
Денис — професійний артилерист-контрактник. До лав ЗСУ приєднався за кілька років до широкомасштабного вторгнення зс рф, відучився в «учебці». У боях — з минулорічного 24 лютого. Відтоді побував у бувальцях, й базуючись на суб’єктивних враженнях і практичному досвіді, він розмірковує про тактику дій противника та зміни у ній, які відбулися протягом року.
— Ворог став менш активний, — підкидуючи поліно у вогонь, каже він. — На Херсонщині, приміром, по нас дуже активно артилерія росіян працювала, давила масою, а зараз напір уже не той. Думаю, в росіян не так багато «стволів» залишилося. Ми теж до цього доклалися.
Денис пригадує один із боїв під час рейду Харківщиною, у якому він одним пострілом знищив дві БМки противника.
— Ми наступали у швидкому темпі, жодного дня не стояли на одному місці, — пригадує він. — Якогось дня натрапили на досить велике скупчення російської техніки. Здається, противник не очікував на нашу атаку. Ми заскочили його зненацька й відкрили вогонь. Наш підрозділ тоді багато чого спалив, але мені запам’ятався один вдалий постріл — наш снаряд влучив у БМку противника, а друга, що стояла поруч, здетонувала і теж вибухнула. Такий собі дубль.
Пригадуючи дні активного наступу, Денис зауважує — рух вперед був настільки стрімким, що не про всі знищені цілі встигали доповісти.
— Багато перемог нині вже й не пригадаєш. Але про втрати — не забуваємо. У мене в екіпажі вони теж були — заряджаючий Влад, з мобілізованих, дістав поранення в бою, зараз перебуває на лікуванні, — каже Денис.
Тут розмова якось знічев’я стихає, кожен замислюється про щось своє, мабуть, про особисті втрати і перемоги, які на цій війні є у кожного.
Про «крабіки», «сокирки» і радянські САУ
Звіддаля раптом долинає серія гарматних «виходів», за якийсь час чутно «приходи». Товариство відволікається, споглядаючи в не таку вже й далеку точку горизонту, де за кілька хвилин по тому, набираючи сили, тягнеться вгору одинокий стовп чорного масного диму.
— О, здається «крабіки» на «п’ятірочку» відпрацювали, — висловлює припущення один із артилеристів-десантників.
З’ясовується, що на якійсь відстані від їхньої позиції нині розгорнувся артилерійський підрозділ сусідньої бригади, у якого на озброєнні перебувають САУ «Краб». Наші співрозмовники якось мали нагоду, що називається в живу, подивитися на роботу своїх колег з цими потужними машинами.
З наступної палкої професійної дискусії дізнаємося деякі деталі щодо ефективності нових закордонних артсистем, а також прослуховуємо короткий суб’єктивний аналіз-порівняння їх із колишніми радянськими.
По-перше, «Краби», «сокири», та інші 155-ки, новіші й тому більш влучніші. По-друге — у них зазвичай стволи не зношені й набагато надійніші. По-третє — їх забезпечено штатними боєприпасами гарної якості, тими ж таки уніфікованими для всіх країн членів НАТО 155-мм.
— «Різнобійні» снаряди не додають влучності артсистемам радянських часів, — каже В’ячеслав. — У САУ сучасніших розробок, які ЗСУ отримують від союзників, така проблема відсутня. Як відомо, 155-мм боєприпаси до них, хоч і виготовлені в різних країнах, створені за єдиними стандартами. Крім того, вони банально якісніші й зберігалися в хороших умовах.
Проте на свою зброю артилеристи не нарікають: в умілих руках вона здатна досить ефективно знищувати противника.
— Від початку війни наші САУ максимально ефективно знищували цілі колони ворожої техніки, результативно працювали по піхоті, по складах із боєприпасами, — говорить Денис. — На Бахмутському напрямку більше працюємо по живій силі противника, але «спеціалізуємося» на легкоброньованій техніці та «контрбатарейці». Зокрема, маємо на своєму рахунку перемоги у протидії артилерійським та мінометним розрахункам противника.
Один із артилеристів, Василь, ділиться особистим, але доволі розповсюдженим спостереженням стосовно поточної тактики дій противника.
—Піхота противника нині пре в наступ малими групами, ми «кладемо» їх, а вони тим самим маршрутом нову групу відправляють. Навіть немає потреби ще раз наводитися — б’ємо по тих самих координатах, знову нищимо їх, — каже він. — Принаймні на Бахмутському напрямку таке трапляється мало не щодня.
Про ще одну перевагу українських військовослужбовців на полі бою нагадує Юліан. Звісно ж, мова іде про «Кропиву» — бойову систему управління тактичної ланки, створену вітчизняними майстрами.
— Вона дуже ефективна, — стверджує він. — За рахунок «Кропиви» працюємо влучно й плануємо маршрути пересування.
Очікування затягується, сонце вже піднялося ближче до зеніту й артилеристи заходилися варити борщ. Швиденько нарубали овочів, закинули їх у баняк, додали до нього якусь вигадливу піджарку й на сам кінець заправили тушонкою. Та тільки командир гармати схопив черпак щоб перемішати вариво, як запікала рація.
— БК підвезли, йдемо, розвантажимо! — каже він.
Товариство помітно веселішає, полишає усі справи й прямує до точки вивантаження поблизу самохідних гармат.
День — у «суху»
Носити снаряди — ще те задоволення, особливо глевким, перемішаним зі снігом, чорноземом, що «по-тихому» намагається стягнути берці з твоїх ніг. Але хлопцям, здається, зараз ніщо не може зіпсувати настрій — лискучі від змазки снаряди вони обхоплюють руками і міцно притуляють до себе, ніби улюблені подарунки. Вони працюють звично злагоджено і швидко, раз у раз поглядають у небо чи у степ. Хвилин за 20 справу завершено, можна повертатися до вогнища і гарячого борщу.
Дорогою знайомимося із заступником командира дивізіону з МПЗ Анастасією, розпитуємо про її сектор роботи в підрозділі.
—У нашому підрозділі всі — дуже вмотивовані бійці, — каже вона. — Ми на війні з першого дня, постійно в боях, а це не може не впливати на моральний стан людей. Але хлопці знають, для чого вони тут і що їм потрібно робити. Як у нас жартують — спершу виконати завдання, а потім можна й втомитися.
Чергове завдання виконано, десантники-артилеристи втомлено розосереджуються довкола вогнища, готуються пообідати гарячим борщем… Враз долинає ще одна серія гучних гарматних пострілів. Усі на мить завмирають, прислухаються.
— Знову колеги отримали «замовлення», а не ми, — ніби жартома коментує хтось. — Ну все, день у «суху» минув, тепер робота буде хіба що вночі.
Здається, що цією обставиною засмучені чи не всі присутні — журналісти і артилеристи. Перші — що не вийде зробити «вибухові» фото й відео, другі — козирнути перед глядачами вмінням нищити противника.
Утім, до завершення війни ще далеко, й саме ці, воєнні надій й сподівання, можуть сповнитися в будь-який наступний день.
Фото автора
