Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
З першого дня широкомасштабного вторгнення рф стрілець зведеного загону Херсонської зенітно-ракетної бригади лейтенант Олександр на псевдо «Док» виконував бойові завдання на різних ділянках фронту. І де б він не був — фортуна завжди супроводжує і його самого, і його побратимів, які ефективно вражають ворожі цілі. Спостерігаючи за діями військового, навіть важко уявити, що до 2022 року він не мав жодного бойового досвіду.
Від студента медика — до успішного бізнесмена
Олександр — уродженець Кривого Рогу. У 1996 році чоловік вступив до Дніпровського державного медичного університету. Можна було б говорити про його нестримне бажання стати лікарем, щоб рятувати життя людей, але на той час геть юний Олександр до кінця не усвідомлював, як його вибір вплине на подальшу долю.
— Якщо чесно, спочатку я навчався так-сяк, але з 3-го курсу вподобав обрану професію і по-справжньому захотів бути лікарем. Особливо приваблювала травматологія. Можливо, тому що на 1-му курсі зламав ногу і на собі відчув всю «специфіку» цієї спеціалізації. А якщо серйозно, то травматологія — дуже творча робота. Вона спонукає постійно тримати руку на пульсі новацій, адже дуже стрімко розвивається, — пояснює вибір свого фаху «Док».
По випуску у 2003 році молодого лікаря направили до Херсона, де він проходив інтернатуру з травматології та ортопедії в обласній лікарні. За словами Олександра, то були гарні часи, які залишили по собі найсвітліші спогади.
Чудовий колектив, чудовий керівник, не було жодного зверхнього ставлення — лише відмінне практичне навчання. Коли розповідав лікарям з Дніпра і Одеси про операції, які мені доводилося робити на першому році інтернатури, вони були шоковані. Тож я вельми вдячний їм за моє становлення як лікаря, як особистості, за те бажання допомогти людині всупереч своїм інтересам, — говорить Олександр.
Звісно, по закінченню інтернатури чоловік навіть не роздумував, коли йому запропонували залишитися в цій лікарні. Робота захопила з головою. Особливо цікаво було впроваджувати методики, які лікар-травматолог разом з колегою привезли з-за кордону. Вдосконалювалася технологія виконання оперативних втручань, у ногу з часом крокувала індустрія виробництва інструментарію, обладнання, імплантів тощо. Разом з ними крокували й херсонські медики. Так, в обласній лікарні, мов одна мить, пролетіли 15 років для Олександра. Але у 2017-му чоловік вирішив займатися приватною медициною, у якій він бачив неабиякий потенціал. Поступово бізнес-діяльність стала цікавішою за особисту практику. А ще дозволила поступово здійснювати давню мрію лікаря — робити медицину доступною для кожного.
— За 5 років ми відкрили 35 клінік безоплатного обслуговування, у тому числі в Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві. Люди, які підписали з нашими клініками декларації, можуть безоплатно отримувати медичні послуги в рамках реформи охорони здоров’я, — з гордістю розповідає «Док».
«Сидіти в тилу — то не моє»
То був лише початок на шляху до втілення амбітних планів медика-бізнесмена. Але 24 лютого 2022 року, коли росія вирішила остаточно зруйнувати мирне існування українців, Олександр вкотре ухвалив рішення, що змінило його життя.
— Я розумів, що Херсон окупують, тому не гаяв часу й пішов до військкомату. За декілька годин потрапив до свого підрозділу. А вже 25-го з групою таких же добровольців у одній з військових частин забирали й вивозили зброю, поки на мосту тривав великий бій. І так сталися обставини, що наша колона пішла раніше, а ми залишилися. Щоправда, ненадовго. Але цього вистачило, щоб уникнути смерті… Адже коли ми доганяли колону, виявилося, що ворог розбив її з вертольотів. Це був перший епізод, коли я подумав, що наші жінки за нас дуже сильно моляться, — пригадує «Док».
Військового досвіду, як такого, у Олександра не було, але це не заважало йому швидко опановувати свою нову посаду — стрільця. Перші дні підрозділу «Дока» довелося жили в холодних підвалах, але ніхто не нарікав, бо розуміли — треба утримати позиції, закріпитися і налагодити побут. Не забував чоловік й про те, що він медик. Тому, коли почалися важкі бої на Миколаївському напрямку, одразу попросився туди.
— Сидіти в тилу — то не моє. Треба робити свою справу, а відсиджуватися можна було б і вдома. І наш підрозділ викладався сповна. Особливо ефективною стала робота, коли командир, який керував нашою штурмовою групою, сформував перші мобільні групи. Вони виїжджали на нульову лінію, займали вигідну позицію і працювали по повітряних цілях. Добре працювали, бо ворожі вертольоти перестали «шастати» на нашому напрямку, мов у себе вдома, а більшість їхніх крилатих ракет і дронів вдавалося приземляти, — розповідає Олександр.
«Якщо нас не буде, то хто зупинить їхні літаки чи приземлить ракети?»
Він вже звик до щоденних виїздів та роботи під обстрілами.
— На рахунку нашого підрозділу чимало збитих «крилаток» і «Шахедів». Допомагають мобільним групам у роботі планшети з програмою «Віраж», які нам передали волонтери. Також, хоча спочатку всі досить скептично поставилися до рішення командира встановити на кузови автівок «дашки», але у результаті вони чудово проявили себе. Побратими вміло користуються цим кулеметом, тому є приклади влучного збиття ворожих повітряних цілей, — з гордістю говорить військовий. — Знаєте, ППО — це особливі війська: знаходимося там, де ніхто не бачить, але про нашу роботу знають всі. Вона потребує терпіння й відповідних навичок. Так, ми не ведемо прямого контакту з ворогом. Але наш підрозділ є першочерговою ціллю для нього. Тому що ми тримаємо повітряний простір. Якщо нас не буде, то хто зупинить їхні літаки чи приземлить ракети?
Особливо символічним для Олександра стало повернення до Херсона. То був водночас і найщасливіший, і найскладніший період.
— Ми неймовірно раділи, тому що поверталися до своїх домівок, до людей, які чекали на нас. Але у кожної медалі дві сторони. У той час, коли ми зайшли в Херсон, ще де-не-де по квартирах і дворах сиділи російські військові з «калашами». Крім того, тікаючи, ворог залишив чимало неприємних «подарунків», тому кожен крок для нас був своєрідною лотереєю. А ще доволі сильно докучали корегувальники окупантів: щойно повз нас проїде велосипедист чи таксист, як незабаром починаються «прильоти», — пригадує офіцер.
І стрілець, і медик
Але хай там що, наші захисники цілодобово несли бойові чергування та вміло й методично знищували все, що пов’язано з «русским миром». І весь цей час Олександр кожну вільну хвилину приділяв медицині.
— Звісно, для мене першочерговим є виконання бойових завдань, а медицина — так, факультатив. Але попри це на мені був абсолютно повний контроль наявності аптечок, турнікетів тощо. Я досить швидко налагодив й десь з травня у нас було все необхідне. Ба більше, ми були єдиною частиною в бригаді, у кого було по 2-3 турнікети. Крім того, особливу увагу приділяв заняттям із такмеду. І не просто «для галочки», а так, щоб кожен сповна відчув, як воно, у повній амуніції, тягнути побратима не один кілометр. У результаті — у мене тепер побратими вміють все. Такий собі підрозділ бойових медиків, — з гордістю говорить «Док».
Олександр залишається фанатиком своєї справи за будь-яких умов. Навіть просто у крамниці чи на заправці він може організувати заняття для цивільного населення, під час якого показати й розказати, як надати собі першу домедичну допомогу.
«В армії можна багато чого досягти і зробити, в українській — так точно»
А ще військовий добре знає, що так само як хірургія — це не лише скальпель, так і армія — це не лише війна.
— Насправді в армії можна багато чого досягти і зробити, в українській -так точно. Головна запорука успіху — це коли кожен займається своєю справою, працює без зайвих ризиків і з повною самовіддачею. А ось знайомство з дисципліною та відповідальністю ніколи й нікому не буде зайвим, — впевнений «Док».
Сьогодні він та його побратими продовжують систематично, злагоджено та ефективно стримують навали росіян. Під нескінченними обстрілами вони поступово рухаються вперед, тим самим доводячи всім і кожному — нікому не вдасться забрати у нас нашу землю.
«Це війна на виснаження, ресурсна війна і ми її обов’язково виграємо»
— Що відбувається зараз? Планомірне знищення тих тварюк, які й досі не зрозуміли, що тут їм не раді. Все це крізь призму тверезого розрахунку за єдиним принципом — зберегти особовий склад. Тому якщо хтось розраховує, що зараз з’являться «300 спартанців» і виб’ють усіх негідників, то це не так. Це війна на виснаження, ресурсна війна і ми її обов’язково виграємо, бо маємо перевагу — досвід і мотивацію, — зазначає Олександр.
Після нашої перемоги чоловік планує або податися в політику, щоб забезпечити покращення життя в своєму місті й у країні загалом, або продовжити займатися бізнесом і до кінця втілити мрію про відкриття багатьох безоплатних клінік для українців. А, можливо, перший час він просто мандруватиме, аби відновити свій внутрішній світ і насолоджуватиметься буднями без війни.
Фото Дмитра Завтонова
