Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
До широкомасштабного вторгнення Владислав та Катерина мріяли придбати власну квартиру, полетіти на відпочинок за кордон та мали ще багато досить «типових» для молодих родин бажань, які тепер здаються такими неважливими… Після 24 лютого мрії стали іншими — просто залишитись один в одного…
«Так боюсь тебе втратити…»
Ще 5 березня 2022-го Катя запитувала коханого: «Так боюсь тебе втратити. Все точно буде добре?». Він відповідав переконливо: «Прорвемось, як інакше». Наступного ранку Влад разом із колегами нищив ворожі колони окупантів на Миколаївщині. «Зайнятий! Пізніше наберу!» — встиг написати дружині… Він успішно виконав завдання, проте на зворотному шляху два українські вертольоти були збиті…
— Цілий день я обривала його телефон, відчувала, що щось трапилось. Увечері подзвонив командир, сказав, що Влад зник безвісти… Попереду були 10 днів невідомості… Тіла військових не одразу змогли забрати з місця трагедії. Пізніше дізналась, що хлопці — Герої, вони успішно зупинили колону, яка рухалась через Миколаївщину на Кривий Ріг, що вони загинули, усі шість. Я їх добре знала — це колеги, товариші мого Влада, і це неймовірна втрата.
Миттєво зібрався. Сказав: «Все буде добре!»… Більше додому він не приходив
Капітан Владислав Горбань — командир екіпажу вертольота Mі-8. Він лише у 2016-му закінчив навчання. І з перших днів виконував складні бойові завдання, постійно літав у різних регіонах України та практично не мав часу ні на розмови, ні на відпочинок.
— Після 16 лютого чоловік ночував на роботі. А 23-го Влада відпустили додому на ніч. Звісно, про спокійний відпочинок мова не йшла, всі були на нервах. О 4-й ранку дзвінок: «Перша готовність!». Миттєво зібрався. Сказав: «Все буде добре!». Поцілував, обійняв. Я плакала, ніби відчувала, що це останні обійми. Більше додому він не приходив. Та й на зв’язок виходив рідко, і зовсім ненадовго. «Як ти? — А ти?». Намагалась розпитати, які завдання виконує, чула незмінну відповідь: «Не можна».
Коли хтось дзвонить у двері, синок вибігає з кімнати й кричить: «Татко прийшов?»
Владислав загинув за місяць до 28-річчя. Він завжди мріяв захищати українське небо. Це була справа його життя. Уже в перші дні вторгнення Влада нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. На жаль, другий орден він отримав посмертно…
— Майже рік минув, а я й досі відмовляюсь у це вірити. Єдине, що надає мені сил і бажання жити далі — це наш маленький син, копія Владислава. Коли не гляну на сина — бачу коханого. Я намагалась пояснити малому, що татко на небі. Та все одно він думає, що тато повернеться, що він на роботі, адже часто літав в небі… Коли хтось дзвонить у двері, синок вибігає з кімнати й кричить: «Татко прийшов?». На жаль, торік у квітні загинув ще й хрещений Кирила. Він також молодий вертолітник, товариш мого Владислава.
Катерина ділиться, що найбільше обурює, коли знайомі «втішають»: «Мине час, знайдеш іншого, не варто хвилюватись». Говорить, від таких порад хоч на стіну лізь.
— Я дуже його люблю. І мені іншого не потрібно. І досі ношу обручку, він — мій чоловік, я відчуваю його присутність. Іноді здається, що він під боком і допомагає, підказує… Чесно? Не всі розділяють горе, не всі розуміють. Та хороших українців, безумовно, більше. Усі колеги Владислава просять не соромитись, звертатись по допомогу, якщо щось потрібно, пишуть, дзвонять…
Катерина каже, бачити в небі вертольоти — надзвичайно важко, одразу сльози в очах.
— Владислав завжди буде для мене, сина та всіх рідних Героєм. Та хочеться, аби це найвище звання було присвоєно офіційно.
