Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Сьогодні 207-й батальйон Територіальної оборони ЗСУ відзначає першу річницю створення. Кореспондент АрміяInform поспілкувався з його командиром.
— Можливо, це буде трохи дивним, але мою майбутню військову професію визначив … художній фільм, — ось з такої несподіваної фрази розпочав розповідь про свою військову кар’єру командир 207-го батальйону Тероборони Віктор Юшко. — Після перегляду кінострічки «Гарячий сніг» про німецько-радянську війну, знятий за однойменним романом Юрія Бондарєва, я тривалий час перебував під враженням мужності артилеристів. І, мабуть, не остання роль у виборі професії належала й режисеру фільму Гавриїлу Єгіазарову, який майстерно відзняв батальні сцени, драматизм оборонного бою гармашів. У 1988 році я подав документи до одного з найкращих артилерійських училищ — Одеського.
Від командира взводу артилерійської розвідки до командира батареї реактивних систем «Град», а згодом — «Ураганів» — таким було перше «пришестя» Юшка до лав Збройних Сил України.
— У 2004 році я звільнився з армії за скороченням штатів та реформуванням, — продовжує Віктор Васильович. — Шукати собі десь місце служби на той час було марною справою, адже під скорочення та «оптимізацію» попала дуже велика кількість офіцерських посад.
Повернувся до військової справи Юшко, як і більшість кадрових запасників, у 2014 році. З «сімдесят двійкою» не склалося, тому поїхав артилерист до Десни, де легендарний комбат Олександр Гуменюк формував з мешканців Києва та області 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».
— Мені як артилеристу запропонували посаду командира мінометного взводу, — пригадує Юшко. — Я погодився, попри на те, що взводна посада — це для мене давно пройдений етап.
Якраз під час тренувань мінометників Васильович й отримав псевдо — «Брама». Підлеглі пов’язували позивний командира з надійністю, ґрунтовністю та безпечністю.
— Після злагодження ми висунулись в район Слов’янська, потім були Фащівка, Городище, Дебальцеве, Чорнухине, Федорівка … — поринає у спогади «Брама». — На превеликий жаль, поблизу селища Малоіванівка загинув наш «Батя» — комбат Гуменюк. Це була велика втрата для всіх нас.
Після того, як батальйон вивели із зони бойових дій на короткий відпочинок, Юшку запропонували стати командиром артилерійського дивізіону в новоствореній 44-й окремій артилерійській бригаді. Тішився поверненню до артилерійської сім’ї сам Віктор Васильович, раді за нього були й колеги-артилеристи, ті, з ким вчився в Одесі, з ким починав офіцерську службу.
— 21 грудня 2014 року я прибув у район виконання завдань бригади під Горлівку і прийняв дивізіон, — розповідає офіцер. — Саме під час боїв у цьому регіоні навесні 15-го року я став у ворога знаменитим (усміхається). Річ у тім, що своєю прицільною стрільбою ми добре кошмарили і сепаратистів, і рашистів. Тому окупанти вдалися до притаманної їм цинічної брехні, звинувативши нас у причетності до загибелі мирних жителів. Навіть прізвисько мені вигадали — «головний каратель».
Методичка з фейком «Юшко — убийца детей» швидко поширилась кремлівськими пропагандистськими виданнями й телеканалами. А слідчий комітет рф навіть порушив кримінальну справу. Ба більше — російським хакерам вдалося зламати пошту родичів офіцера і погрози надходили членам родини Віктора Васильовича. На пам’ять офіцер зберігає в телефоні один із сюжетів пропагандистського телеканалу рф.
Коли були підписані чергові мирні домовленості й великокаліберну артилерію відвели від лінії вогню, підполковник Юшко отримав наступне завдання: згадати роки лейтенантської служби в реактивній артилерії і влитися в колектив новоствореного 32-го реактивного артилерійського полку морської піхоти ВМС Збройних Сил України.
— Важко народжувався цей полк, з купою кадрових проблем, але нам все-таки вдалося досягти мети і сформувати потужну бойову одиницю ВМС, — зізнається Віктор Васильович. — Про якусь навіть коротку відпустку годі було й мріяти. Виконували досить відповідальні завдання в Херсонській області. Мав звільнитись влітку 2018 року, але довелось ще й під кінець покомандувати протитанковим дивізіоном у морській піхоті.
Звільнившись в 19-му році, Юшко вирішив нарешті приділити увагу батькам. Поспішав навести лад в господарстві стареньких, зробити ремонт в хаті, наче відчував, що перепочинок цей не надовго. В повітрі все виразніше пахло широкомасштабною війною.
— Коли я в січні минулого року отримав призначення формувати батальйон територіальної оборони, то, крім мене, на той час в штаті була ще одна дівчина — Ганна Кононихіна, відповідальний виконавець, — розповідає «Брама». — А вже 27-го лютого батальйон був готовий до виконання завдань за призначенням. Ця дата й стала днем народженням частини. Скажу більше — наш батальйон став основою бригади. Моє серце наповнювалось і радістю, і гордістю, коли я бачив потужний потік охочих стати на захист столиці й країни. Я дуже вдячний тим людям, які воювали зі мною в артилерійських підрозділах і зголосились продовжити службу і в новому формуванні. На них я спирався насамперед, тому що знав їхні «ттх». Є у нас в штаті й високопосадовці — заступник міністра цифрової трансформації молодший лейтенант Олександр Шелест.
На бойове злагодження батальйону фактично часу не вистачало, вже 25-26 лютого були виставлені перші блокпости. Час між несенням служби присвячували вогневій підготовці, тактичній, заняттям з тактичної медицини тощо. Батальйон зробив потужний внесок в загальну справу оборони столиці.
— Коли рашистів відігнали від Києва, у нас з’явилось більше часу на проведення бойової підготовки, — зауважує комбат. — Адже в штаті чимало бійців, які не те що строкову не служили, а й зброю в руках ніколи не тримали. Але мотивація у них зашкалювала. Дуже вдячний на той час командиру 72-ї окремої механізованої бригади полковнику Олександру Вдовиченку, який надав нам допомогу в організації штабної роботи. Тренінги, які проводили офіцери бригади, були дуже корисними, а наші тероборонці напрочуд швидко вчились.
— Який стиль службової діяльності ви сповідуєте? — запитую співрозмовника.
— Ви, мабуть, хотіли дізнатися, чи не «солдафон» я, — усміхається «Брама». — Знаєте, до 2004 року виключно таким і був. Але 10 років цивільного життя мене трохи підкорегували. Потрібно вміти слухати підлеглих, розмовляти з ними, який би ти завантажений не був. Нині я, так би мовити, прихильник військової демократії, якщо такий термін доречний. Проте військова дисципліна завжди на першому місці. Кого такий підхід не влаштовував, або хто не бачив себе за межами свого під’їзду, швидко відсіялися. Склад батальйону дуже різношерстий: є інженери, бізнесмени, поети, музиканти, філософи. Є 18-річні, а є такі, кому за 60. Як командир я пишаюся кожним своїм підлеглим. На сьогодні в батальйоні випадкових людей немає.
