Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
— Ми стояли на Миколаївщині. Вранці 24 лютого минулого року наш підрозділ підняли за тривогою, хтось із командирів повідомив, що росіяни почали потужний наступ. Утім, це повідомлення не викликало в мене великих емоцій, у попередні роки подібних авральних підйомів було чимало. Коли збирався, одягав спорядження, зателефонувала мама, сказала, що Харків бомблять. Ось тоді я зрозумів — почалася велика війна, — розповідає десантник Олексій.
Інженерний підрозділ, в якому служить Олексій, у перші дні широкомасштабного вторгнення мав за головне завдання перекривання шляхів просування противника. Він та його побратими мінували шляхи ймовірного просування колон противника, танконебезпечні напрямки, нищили дорожню інфраструктуру. Незрідка доводилося вступати у стрілецькі бої, підтримуючи інші підрозділи своєї бригади – окремої десантно-штурмової.
— Спочатку на Миколаївському напрямку ми мінували кожен день. Постійно. Наприкінці цього періоду моя група дійшла до Снігурівки, а невдовзі за нами й лінія фронту, і саме тут вона зупинилася. Далі в тил ми вже не працювали, — пригадує Олексій.
Пізніше інженерно-саперні завдання (і не тільки) група Олексія виконувала на Харківщині і Донеччині.
— Ось, наприклад, Білогорівку, яку росіяни й досі не можуть взяти, саме ми повністю оточили інженерними спорудами і цілими полями протитанкових мін. Ще коли ми там стояли, піхота, яка була на «нулях», не раз дякувала нам за хороше прикриття позицій. Видно, зроблено на совість, якщо ворог досі їх не захопив, — розповідає десантник Олексій.
Звісно, за минулий рік було всяке — і вдалі переможні бої, і гіркі поразки. До першої категорії Олексій відносить Харківський контрнаступ.
— Цей напрямок ми «проїхали з вітерцем». Наші дії на Харківщині були настільки досконало сплановані, що противник не розумів, що відбувається, і повсюдно рятувався втечею, — пояснює він. – Ми нищили ворога, а він не розумів, де ми взагалі перебуваємо. Було так, що росіяни нас чекали з одного напрямку, а ми заходили з тилу і — били.
Олексій наголошує, що в його підрозділу перемог набагато більше, ніж поразок. Він і його побратими знищили чимало танків, БМП та іншої техніки противника.
— Навіть коли ми переїжджаємо на інший напрямок, наша заміна ще довго надсилає нам відео з результатами нашої роботи — трагічної для ворога, але корисної для нашої оборони, — зауважує з професійною гордістю Олексій.
Запитую в Олексія, чи відчуває він зміни, які з ним відбулися внаслідок 12 місяців боїв.
— Думаю, я став серйознішим, – роздумливо відповідає він, робить довгу паузу і додає ще одне персональне спостереження. — Знаєте, я така людина, про яких кажуть «любить ходити по лезу бритви». Напевно, саме через це мені здається, що я вже звик до війни. Іноді навіть подобається тут. Але адреналіну вже давно немає, до всіх бойових «двіжух» ставлюся набагато спокійніше, ніж, приміром, ще пів року тому.
На запитання про його плани після війни він упевнено відповідає — одружиться з коханою дівчиною.
— У нинішній воєнний час вважаю недоцільним створювати сім’ю, спочатку треба здобути перемогу над росією. Я хочу, щоб мої діти народилися і росли в мирній країні, заради цього готовий воювати стільки, скільки буде треба, — твердо запевняє воїн-десантник Олексій.
Фото автора
