Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
«Ми з товаришами з дитинства дружимо, тримаємось один одного, підтримуємо. У 2019 році Сергій — один із нашої компанії — після загибелі батька в боях на сході країни вирішив продовжити його справу та підписав контракт. Ми спочатку не розуміли його вчинку, проте, порадившись, уже через кілька днів також були в центрі комплектування. Думали й надалі рухатися по життю разом і, можливо, щоб не відчувати себе в чомусь гіршими за товариша».
Так розповідає про початок своєї військової кар’єри старший навідник гармати старший матрос Андрій, який сьогодні служить в окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.
Проте доля тоді була не надто прихильною до товаришів. Через різноманітні обставини всі вони були направлені до різних місць служби. Власне, Андрій потрапив до Морської піхоти України, а оскільки до цього не мав власного досвіду військової служби, був направлений до навчального центру для набуття базових армійських навичок та опанування обраною спеціальністю. З кількох запропонованих варіантів він обрав «навідник гармати».
Після навчального центру повернувся в бригаду. Пройшов ще місяць злагодження підрозділу на полігоні, а потім — перше відрядження до району проведення операції Об’єднаних сил.
— Для мене під час участі в ООС нічого надзвичайного не було, перші пів року я перебував на другій лінії, ми займалися здебільшого навчанням. У листопаді 2020 року потрапив на передову, на КСП в артилерійську розвідку. Там було вже цікавіше, проте, відверто кажучи, це була не та війна, яку ми маємо зараз, було не так страшно, — пригадує Андрій.
З усмішкою хлопець згадує про свій шлях до здобуття права на носіння штормового берета — одного з найважливіших атрибутів морського піхотинця. Розповідає, що у 2021 році в столиці проводився парад з нагоди Дня Незалежності, в якому Андрій з товаришами також брав участь. А оскільки через участь в ООС він не встиг скласти залік на право носіння штормового берета у традиційну дату 23 травня — День Морської піхоти України, командир бригади організував для Андрія та багатьох інших його побратимів позачергове складання заліку восени того року.
Початок широкомасштабного вторгнення Андрій застав у польовому таборі, куди його підрозділ передислокувався за кілька тижнів до 24 лютого.
— 23 лютого нам надійшла команда вивести одну гармату на прикриття інфраструктурного об’єкта на узбережжі Чорного моря. Ми поїхали допомагати розрахунку в обладнанні позицій. У табір повернулися вже по опівночі та лягли спати. Здавалося, тільки заснув, а товариші вже будять: «Війна почалася, вставай!». Одразу не повірив, намагався віджартуватися, аж поки не почув вибухи, — пригадує морський піхотинець.
Передусім він тоді зателефонував дружині, щоб від’їжджала якомога далі від Одеси, на яку в перші дні була висока ймовірність атаки з моря. В той період артилеристи зайняли позиції на узбережжі для відбиття можливого морського десанту загарбників і перебували там упродовж певного часу на бойовому чергуванні. Потім його бригада морської піхоти звільняла правобережжя України. Давидів Брід, Херсон — це також робота підрозділу Андрія. Сьогодні він із побратимами бореться із загарбниками в Донецькій області.
— Під час виконання бойового завдання я займаюся наведенням гармати. Командир дає мені всі необхідні дані — приціл, рівень, доворот тощо. Я на прицілі виставляю все, що потрібно, наводжуся й виконую постріл. Номери обслуги в цей час готують снаряди, заряджають гармату й відносять відстріляні гільзи, — розповідає про свої будні морпіх. — У вільний від бойової роботи час я обслуговую прицільні пристрої та посадкове місце для них, а також клин із бойком, які ініціюють постріл.
Артилерист зазначає, що в сучасній війні дрони та спеціальні планшети їм дуже допомагають. Завдяки безпілотникам вони знаходять цілі та швидко коригують вогонь за допомогою обчислювальної техніки.
— Тільки недавно завершили виконання одного із завдань, працювали з трьох-чотирьох кілометрів від противника, — продовжує розповідь Андрій. — Прямих зіткнень у мене ще не було, все ж артилерія працює з певної відстані. Проте один з найважливіших принципів нашої роботи — робити все, щоб нас не помітили. Маскування, швидка зміна позицій — це основа виживання обслуги.
Артилеристи морської піхоти, хоч і працюють з кілометрових відстаней, завжди знають наслідки своєї роботи. Після кожного виконання завдань командир батареї доводить підлеглим результати, отримані з дронів, даних відеоспостереження, повідомлень розвідки чи інших джерел. Але найбільш приємно для розрахунку, коли після виконання вогневого завдання телефонує піхота, дякує, розповідає, що подавили чергову атаку ворога.
— Побратими на передових позиціях задоволені, а ми розуміємо, навіщо й для чого наш розрахунок робить свою роботу, — зазначає Андрій. — За час, що працюємо разом, здружились ми дуже добре. При цьому врахуйте, що десь половина нашої команди — побратими, які прийшли після мобілізації. Лінюхів у нас немає, всі працюють максимально швидко та якісно з усіх завдань — від підготовки снарядів до облаштування позиції та організації повсякденного побуту в польових умовах.
Щодо противника, то Андрій неодноразово переконувався, як загарбники роблять чимало дурниць у своїх спробах воювати з нами. Розповідає, наприклад, що недавно командир батареї дає завдання: «14 окупантів просто вийшли й рухаються по полю, треба знищити». Розрахунок виїхав, результативно відпрацював по квадрату. Навіщо й для чого вони (рашисти. — Ред.) так діяли, для артилериста все ще залишається загадкою.
На завершення нашої розмови Андрій розповів, що його друг, за прикладом якого він і пішов до війська, зараз удома. За декілька днів до широкомасштабного вторгнення в нього закінчився контракт і він звільнився. Уже з 24 лютого товариш намагається повернутися до лав ЗСУ, але його не беруть через травми, яких він зазнав, захищаючи Україну в районі проведення операції Об’єднаних сил під час своєї служби в окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Тож виходить, що Андрій воює зараз і за себе, і за друга, який своїм прикладом спонукав свого часу долучитися до лав захисників України.
Своє майбутнє морський піхотинець Андрій, навіть після нашої перемоги, бачить в Морській піхоті України. Його мета — подальше професійне зростання. Хоче пройти курси лідерства та здобути право обіймати сержантську посаду, рухатись далі кар’єрними сходинками сержантського корпусу Збройних Сил України.
Фото з особистого архіву морського піхотинця Андрія
