Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Їй більше пасувало б псевдо «Крихітка», але від побратимів отримала «Mankey» (хто не в темі, зверніться до Google). Вона змінила лекції та практичні заняття в університеті на зброю, «піксель», бойове чергування. Театральну сцену — на лісостеп, байраки та окопи. Вона — це студентка четвертого курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Неллі Чорба.
Майже годину ми спілкуємось з «Mankey» про акторську професію, сценічну діяльність та її шлях в тероборону. Час від часу Неллі поправляє шапочку та зручніше примощує зброю. Слухаю дівчину і ловлю себе на думці, що навіть якби вона не була з мистецької родини (батьки теж закінчили Карпенка-Карого), то все одно обрала б акторську професію.
— На театральній сцені я зіграла вже досить серйозну роль, — розповідає Неллі. — У виставі про біженців я зіграла біженку з Білорусі, яка втекла до України. Символічно, чи не так? Моя мрія — зіграти у Театрі на лівому березі. Мій художній керівник Олексій Лісовець працює режисером там, і, до речі, він входить до числа найкращих режисерів України. За масштабом проблематики і якості акторського виконання його вистави відповідають вимогам театру європейського рівня, тому мені хотілось би зіграти в будь-якій його виставі.
Уже солдатом батальйону тероборони Неллі зіграла й у художньому фільмі «Українські Воєнні Історії». Це антологія фільмів із хронометражем від 10 до 50 хвилин, що засновані на реальних подіях і знімаються у місцях ведення реальних бойових дій та за участю дійсних військовослужбовців. Тож, коли автори фільму дізналися, що в бойовому підрозділі служить «без 5 хвилин акторка», одразу запропонували Неллі роль.
— Це була перша моя професійна робота на знімальному майданчику, — зауважує дівчина. — Правда, там я граю не військову, а цивільну дівчину — вагітну дружину. Це було для мене щось нове і, звичайно, цікаве. Тізер цього художнього фільму був представлений у грудні. Але ще будуть дозніматися окремі сцени.
Звичайно, в бесіді ми не оминаємо торішніх лютневих подій, які круто змінили життя й долю Неллі.
— З настанням того фатального дня раптом зникли всі умови та обставини, в яких я існувала, — розповідає дівчина. — Умовно кажучи, зранку переді мною лежав чистий аркуш паперу, на якому я ще не розуміла, що маю написати. Звичне життя зупинилось, і я намагалася зібрати до купи свої думки: що далі? Мама почала мене умовляти, аби я терміново вирушила до Закарпаття або на Волинь до бабусь і дідусів. Та я була категорично проти і заявила батькам, що народилася в Києві і не збираюся тікати зі свого дому. Ви навіть не уявляєте, яка я була сердита.
Дивлячись на цю мініатюрну дівчинку, я дійсно не уявляв її в гніві. Дитячий тембр голосу, лагідні очі і хитрувата посмішка геть не вписувались в образ сердитої та злої студентки-четвертокурсниці.
— Конфлікти з батьками у мене й до того відбувались, але тут ситуація не буденна — війна, — зазначає моя співрозмовниця. — Моя впертість від тата. Два-три дні я просиділа вдома з подругою, яка прийшла до мене, тому що боялася залишатися одна у квартирі. Одного разу ми з нею під час повітряної тривоги застрягли і просиділи в ліфті на двадцятому поверсі п`ять годин. Це було неймовірне психологічне перезавантаження. Коли ми визволились з ліфтового полону, була істерика в поєднанні зі сльозами і сміхом.
Аби не наражати себе на неприємності з ліфтом наступного дня, дівчата пішли волонтерами до щойно сформованого батальйону територіальної оборони. Їх радо зустріли та доручили досить відповідальну місію: організацію годування адміністративної ланки батальйону. Добу вони волонтерили, а добу відпочивали.
— В якийсь момент керівництво нам почало натякати, що якщо ми бажаємо й надалі залишатися серед військових, то було б непогано підписати такий собі контракт, — продовжує розповідь Неллі. — Моя подруга вагалася, а в мене було таке відчуття, що я того тільки й чекала. Постійно переслідувала думка: чого інші дівчата одягли військову форму і мають можливість більше приносити користі, а я ні. Жодної думки про страх не було. Єдине, про що думала: аби своїм рішенням не образити і не засмутити маму.
Неллі з готовим наміром приїхала додому, «на щастя, батько спав», і поділилася своїм рішенням з мамою. Тактика дівчини була побудована на несподіваності, швидкості, приголомшеності та присутності подруги, яка дуже любить Нелліну маму.
— Після оголошення мого рішення слово взяла подруга і слізно просила маму мене не сварити і сподіватись, що я ще передумаю, — усміхається Неллі. — Коротше, моя тактика спрацювала: я швиденько, поки мама не оговталася від мого рішення, зібрала документи, викликала таксі і запевнила маму, що нічого поганого я не роблю.
Того ж дня Неллі була вже в частині, а після складання присяги її зарахували до взводу матеріально-технічного забезпечення. Хоча дівчина на початках задовольнилася таким перебігом подій, але бачила себе лише в бойовому підрозділі. Ще зі школи вона «дружила зі зброєю, займалася спортивною стрільбою, брала активну участь у козацьких патріотичних заходах». Тобто стріляла вона не гірше, а можливо, й краще за своїх колег по підрозділу. Словом, пазл склався, і Неллі була зарахована стрільцем до піхотної роти.
— Мене в роті дуже люблять, оберігають і, я б сказала, «на руках носять», — говорить дівчина. — До потрапляння в батальйон я навіть не уявляла, що можу бути такою важливою для військового колективу. Як тільки мова заходить, що, можливо, нас відправлять на підсилення в район бойових дій, одразу мене «евакуйовують до Києва». На що я кажу, що до Києва не поїду.
— Театральна сцена сниться ночами? — запитую співрозмовницю.
— Буває, — зітхає Неллі. — Але нині не на часі повертатися до університету, а тим паче на сцену. Я б не могла полишити наш батальйон, бо я вже полюбила очі наших хлопців, які дуже вдячні мені. Мені було б набагато важче повертатися до цивільного життя. Можливо це не досить правильно стосовно батьків, які щодня переживають за мене. Але я не хочу жити у світі, в якому не буде України. І мені буде соромно, якщо я не долучуся до її захисту.
Актори — особливі люди. Потрапляючи в різні життєві ситуації, перебуваючи в різних колективах, вони не позбавляють себе можливості приміряти виконання чиїхось обов’язків на себе. Деякі вчинки побратимів пропускають крізь себе, ставлять себе на їхнє місце.
— З першого дня перебування в батальйоні я була дуже уважна до всіх, — каже «Mankey». — Я відбирала для себе цікаві моменти з життя оточуючих мене бійців, з прицілом на те, що це мені згодиться в моїй професії. А тепер я так звикла до всього, що я вже й забуваю, яка я на сцені. Лише участь у зйомках фільму повернула на короткий час мене до мистецького життя. Нині ж я на 70 відсотків — солдат, і лише на 30 — акторка. Розумію, що ми, хоча й виконуємо відповідальні завдання, але це ще не «нулі». А туди хочеться страшенно. Сподіваюсь, мама це не прочитає…
