Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Коли росія ще у 2021 році активно стягувала війська з північних кордонів України, капітан Олександр Іваненко звільнився з лав ЗСУ. За його словами, він планував трохи перепочити після п’яти років служби за контрактом, приділити більше уваги своїй родині. Водночас тоді на Чернігівщині активізувався процес формування підрозділів Територіальної оборони: тривали додаткові вишколи резервістів, до лав тероборони йшли добровольці.
— Мені, як учаснику АТО, запропонували службу в одному з підрозділів територіальної оборони і я погодився, — пригадує офіцер. — Формування розпочалося на початку зими. Планувалося, що будемо охороняти важливі об’єкти інфраструктури. Почали проводити навчання з тактичної медицини та стрільби зі стрілецької зброї. До речі, одне з таких занять відбулося напередодні широкомасштабного вторгнення рф — 21 лютого. Тоді журналісти запитали мене, чи готові тероборонці обороняти рідне місто, якщо росія таки піде війною? Відповів, що звичайно готові. Як показав подальший перебіг подій, Чернігів вистояв і, певною мірою, завдяки мужності та рішучості наших хлопців, яких ми тоді готували.
Про початок широкомасштабної війни Олександр Іваненко дізнався з домашнього дротового радіо. Зберіг його вдома як раритет.
— Зранку 24 лютого тремтячим голосом диктор повідомив, що хоча в таку новину складно повірити, але розпочалася війна, — пригадує офіцер. — У зверненні йшлося про обстріли багатьох міст України, про перетин російськими військами державного кордону у багатьох місцях.
Олександр швидко зібрався, накинув бушлат і пішов до своєї частини. Наступного разу побачив свою сім’ю лише через чотири доби.
— Ці дні були справжнім «трешом», — розповідає Олександр. — Відразу розпочали доукомплектовувати підрозділи. Спочатку все відбувалося, як-то кажуть, «з коліс»: з’являлися люди, ми відразу їх озброювали, призначали старшого і направляли на визначений рубіж оборони міста. Не очікували такої кількості добровольців. Коли вже набрали повний штат, почали будувати оборону за «канонами» війни. На мій погляд, тоді це цілком вдалося. Фактично позаштатною чисельністю добровольці поповнили наші ряди у кількості понад 160 відсотків. Особисто я здійснював керівництво обороною на північних околицях Чернігова.
Чоловік пригадує, що спочатку було дуже важко, однак вважає, що тоді вони цілком справилися з поставленими завданнями. Тероборонців додали на підсилення окремої танкової бригади.
— Між собою жартували, що ми — «ультралегка» піхота зі шкіряною бронею один міліметр, — розповідає Олександр. — Однак, як показала практика, іноді міцність бойового духу важливіша за сталеву броню.
Головним завданням чернігівських тероборонців було тримати рубіж на підступах до обласного центру в районі кільцевої дороги. За словами капітана, велика перевага цього району — наявність високих будівель.
— російські військові розраховували подавити спротив наших військ своєю кількістю. Розраховували пройти парадним маршем, — продовжує свою розповідь Іваненко. — Але сталося зовсім не так, як гадалося… З перших годин російського наступу нам суттєво допомагали жителі міста та волонтери. На позиціях завжди був гарячий чай і, навіть, гарячі пиріжки. Відступати навіть не думали. Всі мої думки були про Батьківщину, про те, що треба за будь-яку ціну захистити наше рідне місто. «Перший шок» на той час вже минув і ми почали ефективно «працювати» наперекір ворогові. Зайняли максимально високі місця для спостереження, облаштували лінію оборони у приватному секторі.
Аби досягнути цілей наступу, ворог не цурався нічого: свідомо обстрілював будівлі з цивільним населенням, засилав диверсійно-розвідувальні групи. На околиці міста пілот бомбардувальника завдав удару по гуртожитку, в результаті чого загинуло багато його мешканців.
— Чималою звитягою наші хлопці відбивали всі атаки «орків», — з гордістю зазначає військовослужбовець. — У деяких моїх побратимів рідні залишилися в селах, що були окуповані росармією. Тож наші бійці прагнули якомога більше «навалити» російським нелюдам, щоб швидше звільнити своїх.
Через деякий час тероборонці розпочали проводити наступальні дії і відтісняти окупантів від Чернігова.
— Вчергове хочу згадати про надану допомогу та подякувати жителям міста, — розповідає далі Олександр. — Комбат доручив мені тримати зв’язок з місцевими і, зазначу, що наші небайдужі люди надали нам багато інформації про дії ворога. Від них дізнавалися про переміщення ДРГ противника, пересування різної російської техніки тощо. Завдяки цій цінній інформації наші розвідники зруйнували багато планів російських командирів.
На питання журналістів АрміяInform про готовність до можливого повторного наступу окупантів на півночі країни, Олександр відповів наступне:
— Тільки відійшли кацапські орди та ми вийшли на кордон, то відразу розпочали свою роботу над помилками. Спорудили чимало фортифікаційних споруд з урахуванням можливих напрямків повторного наступу ворожих військ. Також постійно тривали й наразі тривають наші навчання на полігонах, де вже відбулося злагодження підрозділів у складі взводів та рот.
— Про моральну готовність наших воїнів розкажу наступне, — продовжує… Деякі наші бійці до війни не мали уявлення про армію, але за ці місяці стали військовими професіоналами. Дехто навіть вже рветься в бій, щоб поквитатися з російськими нелюдами. Таких відчайдух серед тероборонців чимало. Олександр Іваненко згадує чоловіка 1945 року народження, який прийшов до підрозділу тероборони у перші дні широкомасштабного вторгнення.
— Його звали дід Міша. «Скільки зможу, біду стріляти по окупантах», — казав старий. Воював із нами понад місяць, аж поки росіяни не відступили. Пізніше в батальйон прийшло розпорядження звільнити всіх, кому більше ніж 60 років. Так він йти зовсім не хотів. Говорив, що повністю здоровий, щоб і надалі мати можливість воювати за рідну землю.
Фото та відео авторів
