«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Зайшовши в домівку Романа, російські загарбники відразу вдалися до відчайдушних спроб відшукати її господаря. На щастя, мати морського піхотинця тоді вже вирушила із села й перебувала в безпеці. Але, як і зазвичай, удома, в куточку, висіли три прикрашені медалями, охайно відпрасовані військові парадні однострої її сина, доньки й зятя та їхні фото.
Це дуже розлютило й налякало рашистів, які в притаманній їм манері будинок розграбували, а згодом ще й замінували. У підсумку, від рідної домівки Романа залишилася одна коробка. А от його мешканці й нині мужньо б’ють ворога, перебуваючи на різних небезпечних, та подекуди гарячих ділянках російсько-українського фронту.
Один з них уродженець Херсонщини — головний сержант-командир гармати протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України Роман.
У війську він служить уже майже сім років, і весь цей час — в лавах морпіхів. А колись, у 2013-му, він навіть на строкову потрапити не зміг, хоча стати солдатом дуже волів. Але 1 березня 2016 року, на той час 20-річний юнак, все-таки досяг своєї мети, одягнувши військовий однострій та — берет кольору морської хвилі.
Про те, як це сталося та про свій семирічний бойовий шлях і розповів сам головний сержант кореспонденту АрміяІnform.
— Романе, ти одразу уклав контракт, не маючи досвіду проходження військової служби. Чому свого часу не судилося потрапити на строкову та як став артилеристом — представником такої дуже почесної й відповідальної військової професії?
— Як і належить, стати солдатом я хотів, коли виповнилося 18. У цьому віці, у 2013 році, мав піти служити на строкову службу в одну з окремих механізованих бригад. Морально був готовий до цього, фізично — теж. Але через незрозумілі для мене обставини, у військкоматі вирішили, що піду служити не я, а інший. Мені ж надали відстрочку. Скажу відверто, я тоді через це засмутився. Плакати, звісно, не став, але було образливо. Одразу пішов працювати. Адже я виховувався без батька, й треба було допомагати матері годувати своїх двох молодших сестер. Упродовж двох років працював в одному з рекламних агентств Херсона. Але коли через початок збройної агресії росії у 2015 році компанія збанкрутувала, працевлаштувався у м’ясний цех заводу-виробника свіжозаморожених продуктів на Миколаївщині, де виконував визначений обсяг робіт десь упродовж пів року. А згодом вирішив — годі, настав час свій військовий обов’язок перед Батьківщиною виконати.
Загалом за контрактом я мав служити в роті морської піхоти. На звичайного морського піхотинця я й навчався впродовж двох місяців на базі одного з Навчальних центрів, розташованих на Миколаївщині. За розподілом мав потрапити до складу 1-ї роти морської піхоти. Прибув для подальшого проходження служби у свій батальйон та, як то кажуть, чимось сподобався командиру протитанкової артилерійської батареї. Дивиться він на мене й каже: «Такі хлопці нам потрібні, підеш до мого підрозділу?». А я до цього навіть уявлення собі не мав, що це таке? Адже два місяці бігав на полігоні з автоматом, а тут пропонують стати біля гармати. Але якщо треба, то треба. У такий спосіб дещо випадково і став артилеристом.
— І став не просто артилеристом, а артилеристом морської піхоти. Напевно, за майже сім років служби довелося не одну посаду в цьому елітному роді військ обіймати. І взагалі, яким був твій бойовий шлях до початку широкомасштабного російського вторгнення?
— На початку своєї служби я був номером обслуги 100-мм протитанкової гармати МТ-12. Обіймаючи цю посаду, я влітку того ж 2016 року вирушив у своє перше дев’ятимісячне відрядження до району АТО. Та ротація мені запам’яталася найбільше. Ми перебували на Маріупольському напрямку. Охороняли від російських загарбників Широкине, Чермалик, Павлопіль. Звісно, намагалися дотримуватися на той час чинних Мінських угод. Але, коли ворог часто-густо їх порушував, криючи із забороненого озброєння позиції наших хлопців, ми, як кажуть, в боргу не залишалися. Випускали по рашистах певну кількість снарядів, і вони заспокоювалися. У такий спосіб своїм прицільним вогнем ми приводили ворога до тями неодноразово. До слова, під Маріуполем, я навчився вести прицільний вогонь не лише із МТ-12, а й зі 120-мм гаубиці Д-30. А головне набув великого бойового досвіду і як номер обслуги, і як навідник та командир гармати.
На початку літа 2017-го ми повернулися до пункту постійної дислокації. Наступного року я став навідником та двічі проходив навчання у Навчальних центрах. Спочатку — на Львівщині, де опанував спеціальність командира гармати. А згодом — знов на Миколаївщині — у Центрі підготовки сержантського складу. Тож звідти я повернувся вже підготовленим молодшим командиром, отримав звання «молодший сержант» та був призначений на нову посаду — головного сержанта-командира гармати протитанкової артилерійської батареї.
Так сталося, що 2018 рік взагалі в моєму житті був багатий на події: отримав сержантське звання, призначили на вищу посаду, уклав новий трирічний контракт на проходження військової служби. А ще того ж року я зустрів свою майбутню дружину. Наш батальйон тоді охороняв адміністративний кордон із Кримом у селищі Каланчак. Там я і познайомився з місцевою привабливою дівчиною Інною, з якою за рік одружився.
Окрім того, наприкінці того ж 2018 року на базі нашого батальйону була сформована бригада морської піхоти, де я нині й несу службу в складі протитанкового артилерійського дивізіону.
Уже як молодший командир, до району ООС я вирушав ще двічі: у 2019-му та 2020 роках. Одного разу перебував там близько дев’яти місяців, іншого — десь пів року. Як завжди, ми чесно виконували свою роботу та здійснювали протитанкову оборону наших підрозділів. Востаннє з Донеччини наша частина вийшла у квітні 2021 року. А за десять місяців розпочалася широкомасштабна війна…
— А де ти зустрів її початок? Як це було?
— Як я вже розповідав, моя дружина з Каланчака. В грудні 2020-го у нас народилася дитина. У мене з’явилася можливість перевестися служити ближче до них, аби більше уваги приділяти сім’ї та маленькому синові Леоніду. За місяць після повернення з району ООС я цією можливістю скористався та обійняв посаду начальника КТП на полігоні «Олешківські піски». Там я і зустрів 24 лютого. А першою повідомила про початок російського вторгнення моя дружина. Я тоді чергував по парку, і десь після 4-ї ранку у напівдрімоті чую дзвінок від Інни. Голос у неї тремтить, і вона насилу каже, що росіяни перетнули адміністративний кордон із материковою частиною України та розпочали наступ. Скажу відверто, від цих слів обімлів. Але швидко взяв себе в руки, повідомив своєму командуванню, після чого в частині була оголошена тривога. Ясна річ, що почалася метушня. Вступати з рашистами у двобій було безперспективно. Адже сили були нерівні. Тому командиром частини було ухвалено рішення про завантаження майна й техніки та передислокацію основних сил і засобів у бік Миколаєва. А мені та ще одинадцятьом моїм товаришам по службі було доручено залишатися в частині з метою знищення її об’єктів. Ми підпалили склад ПММ, казарми, щоб вони не залишилися ворогу. А згодом почали робити спроби прорватися до своїх.
— З огляду на те, що головний сержант Роман сьогодні в строю, в тебе це вийшло. Коли і в який спосіб ти вийшов з окупованої ворогом Херсонщини?
— Це був довготривалий та важкий шлях. Після того, як ми виконали покладене на нас завдання, розділилися на групи по дві-три особи та пробували прорватися через Антонівський міст на цивільних авто. Але, як виявилося, було запізно. Він був уже перекритий ворожим десантом. У перший же день російського вторгнення ми бачили, як російські розвідувально-ударні гелікоптери гатили по колонах техніки однієї з українських мотопіхотних бригад, яка також проривалася з Олешківських пісків у бік Антонівського мосту. Уявіть собі картину: у повітрі десь шістдесят «алігаторів», які посипають землю своїми смертоносними снарядами, і навколо все палає…
Першу ніч я провів у свого товариша по службі. Десь на другу або третю добу ми вже добре усвідомили, що перебуваємо в глибокому ворожому тилу. Перевдягнулися у цивільне, форму та документи, що свідчать про нашу приналежність до Українського війська, заховали. Ще одного разу спробували проїхати Антонівський міст на цивільному авто. Але вже на під’їзді до нього рашисти почали розстрілювати машину впритул. Від пострілів я влетів у поворот і на пробитих дисках все-таки докотився до найближчого населеного пункту. Як кажуть, було «весело».
Потім моє життя тривало за законами конспірації в умовах воєнного часу. Я налагодив зв’язок зі знайомими військовими. Вийти з тимчасово окупованої території мені допомагало багато людей, зокрема вельми шановні мною мій колишній командир батальйону підполковник Андрій Федічев та колишні командири батареї офіцери Артем Холодкевич і Євген Грушевий. Не потрапити до рук ворога допомогло й те, що я був місцевий херсонський хлопець. Добре орієнтувався на місцевості та, як кажуть, на малій батьківщині мені був знайомий кожний кущик.
Деякий час мешкав у двоюрідного брата та товаришів у Херсоні. Постійно змінював конспіративні квартири. І у квітні все-таки дістався Миколаєва. Причому на автівці їхав через рашистські блокпости. Мені тоді пощастило. Якраз коли ми перетинали тимчасово окуповану територію в районі Снігурівці, почався наш обстріл ворожих позицій. Тож перелякані рашисти пропустили нас швидко та особливо не обшукували. А до повернення до своїх я певний час витратив ще й на перебивання свого тату. Адже на руці в мене було вибите не багатослівне, але зрозуміле «За ВМС!». І враховуючи те, що загарбники буквально доходять до божевілля від вигляду людей з приводу їхніх татуювань, «За ВМС» треба було прибрати.
— А до рідного села й домівки під час перебування у ворожому тилу не робив спроби дістатися?
— Ні. Невдовзі, після російського вторгнення, село було окуповано росіянами. Добре, що мати до того часу встигнула вирушити на Одещину. Влітку вдалося виїхати з окупованого Каланчака та дістатися Одещини і моїй дружині з дворічним сином.
Коли ворог увійшов у нашу хату та побачив моє, сестри, зятя фото та наші парадні однострої, то, як кажуть, розпочав полювання за її господарем і мешканцями. Окупанти все в домівці розграбували та ще й її замінували. Залишилася від будинку одна коробка. Але, на щастя, з листопаду моє село знов перебуває під контролем України. До речі, знайомі військові з іншої частини, які його визволяли, на моє прохання зробили відео, як вони заходять у мій будинок. Я його, звісно, зберігаю. А будинок після нашої Перемоги відбудуємо, як і всю нашу Україну.
— Урешті-решт після таких тривалих випробувань ти у квітні повернувся до своїх. Що було далі? Де служив і воював морський піхотинець Роман?
— Після проходження необхідної процедури перевірки з боку відповідних органів мені видали форму, зброю і я став до строю бригади морської піхоти, у складі якої і функціонував полігон, в якому я ніс службу останні дев’ять місяців до початку широкомасштабного російського вторгнення. Півтора місяця виконував завдання в Миколаєві, паралельно взяв відношення з частини, де від початку своєї військової служби та до травня 2021 року обіймав посаду артилериста. І наприкінці травня, на свято Дня морського піхотинця, як кажуть, повернувся у рідні пенати. Спочатку ніс службу на Одещині, зокрема й поблизу українсько-молдовського кордону. А у вересні нас передислокували на південний напрямок під Давидів Брід.
Там ми виконували притаманну для нашого підрозділу роботу — відбивали удари броньованої техніки противника та прикривали фланги й рубежі наших військ з метою здійснення контратакувальних дій. На початку жовтня населений пункт Давидів Брід було звільнено силами нашої бригади морської піхоти. Це було зробити дуже непросто. По-перше, рашисти дуже добре закріпилися на своїх позиціях. А по-друге, складність штурму їхніх позицій полягала в наявності у селі водойм. Тож щоб вибити ворога, треба було наводити переправу та переміщуватися на інший бік річки Інгулець. Але попри все ми зі своїм завданням впоралися. Окупанти потім робили кілька спроб повернути втрачені позиції, але нічого в них із цього не вийшло. Ми добре закріпилися на свого часу ними ж облаштованих рубежах. У листопаді взяли участь у визволенні Херсона, після чого за кілька днів були передислоковані на інший напрямок. Як наголосив, звертаючись до нас командувач ВМС віцеадмірал Олексій Неїжпапа, зараз треба допомогти нашим сухопутникам звільнити Схід, а згодом вони нам допоможуть деокупувати Крим.
— Романе, у тебе є досвід ведення бойових дій у районі АТО/ООС. Під час нинішньої широкомасштабної війни ти бив ворога на півдні та сході країни. В тебе є можливість порівняти: де важче й у чому різниця в тактичному сенсі?
— Особливої різниці я не бачу. Все зрозуміло: тут — ми, а там — ворог. За нами — наша рідна Україна, а за ними — нічого. Так, на початку широкомасштабного російського вторгнення відчувалася деяка метушня. Воно й зрозуміло: ворог наступав зі всіх боків. Ніхто на це не очікував і був потрібний певний час, аби це добре усвідомити, переосмислити та прийти до тями.
Хоча, напевно, якщо порівнювати досвід АТО/ООС з нинішніми бойовими діями, то різниця є й полягає вона в тому, що зараз ведеться вогонь з усіх видів озброєння. Крім того, ми ведемо наступ, а не відсиджуємося в обороні на позиціях, визначених якимись угодами. На превеликий жаль, більше, ніж в АТО, гине й наших хлопців. І, на щастя, великих втрат у живій силі й техніці зазнає наш ворог. Моє ж, як сержанта та командира гармати, головне завдання полягає в тому, щоб не дати противникові пройти, й гатити по ньому, щоб наша піхота уцілила.
— А розкажи трохи докладніше про свою службу й роботу, про свій розрахунок та обсяг завдань, який доводиться виконувати на війні…
— Разом зі мною в розрахунку несуть службу сім військовослужбовців. А я, як головний сержант – командир гармати, відповідаю як за їхні життя й здоров’я, так і за стан дорученого мені озброєння й техніки та ефективність їхньої роботи. Наше головне завдання — знищити ворожу ціль, чи то жива сила, техніка або фортифікаційні споруди. Переважно гатимо по ворогові з відстані близько 4 км, часто-густо — прямим наведенням. Нас, артилеристів, часто прикомандировують до піхотних підрозділів, в інтересах яких ми й працюємо. Принцип роботи такий: облаштовуємо позиції, робимо укриття, споруджуємо бліндаж, підганяємо й маскуємо озброєння, готуємо до бою певну кількість боєприпасів залежно від характеру цілей та прораховуємо всі інші важливі нюанси. А у визначний час відкриваємо вогонь на ураження та утримуємо визначений рубіж, поки не отримуємо наказ про передислокацію на інший. Так, трапляється й таке, що в наш бік ворог теж гатить. Я би навіть додав, що не гатить, а пристрілюється, бо за весь час війни він жодного разу так і не виявив точних координат нашого місця розташування. Отже, ми все робимо правильно. Адже, як кажуть, хороший артилерист — це той артилерист, якого не викрив противник.
Так, як і інші, ми, артилеристи, майже щодня ризикуємо власним життям і здоров’ям. Добре усвідомлюємо, що будь-якої миті й по нас ворог може влучити своєю смертоносною зброєю. Але нам постійно треба робити свою роботу. Адже попереду нас стоять наші побратими-піхотинці. І щоб вони жили й били ворога, ми маємо безперебійно знищувати рашистську піхоту. На війні, як на війні, або ми — їх, або вони — нас. Іншого не дано.
А розрахунок у мене, як кажуть, зразково-показовий. Хлопці — молодці, фізично та морально стійкі! Їм тільки й подавай снаряди. Звикли працювати безперервно цілодобово. Так, вони теж морально й фізично втомлені, але добре розуміють, що від їхньої успішної роботи залежить життя цих же піхотинців та загальний успіх щодо якнайшвидшого визволення нашої території від російських загарбників. У службі та побуті вони — невимогливі. Звикли задовольнятися тим, що є. Ось кілька днів тому нас із передової перевели трохи назад, так би мовити, на відновлення. Хлопці помилися, випрали одяг й білизну, й бачу по очах, що вони задоволені та надалі готові до бою!
Переважно в моєму підрозділі несуть службу молоді хлопці. Половина з них — воїни-контрактники, половина — мобілізовані. Щоправда, є винятки. Це наш номер обслуги Юрій. Йому вже виповнилося 50! Але попри поважний вік він дасть фору будь-кому. Найбільше за один раз упродовж близько 15 хвилин ми випускали по ворогові понад 40 снарядів. Здатні здійснювати й по 100 пострілів, але намагаємося цього не робити, бо відчуваємо дефіцит снарядів. Загалом повсякчас у роботі постійно переміщуємося. Лише на сході із середини листопада ми вже змінили десь десять позицій.
— А яке сьогодні найбільше бажання має виснажений війною морський піхотинець Роман?
— Елементарно я, як і всі, мрію про найшвидшу нашу. Перемогу над ворогом та щоб на нашій багатостраждальній і политій кров’ю землі врешті-решт запанував мир. Хочу обійняти свою матір, дружину, дворічного сина, сестер, одна з яких — Анастасія, в складі механізованої бригади нині теж перебуває на сході, пройшла через багато ротацій в зоні АТО/ООС та має великий бойовий досвід, у різні часи обіймаючи посади від навідника — до командира бойової машини піхоти. А ще я дуже сподіваюсь, що найближчим часом наш розрахунок врешті-решт отримає сучасне артилерійське озброєння, бо наше вже застаріле та використовувалося радянськими військами ще під час війни в Афганістані. І тоді ми вже не заощаджуватимемо на снарядах та зможемо якнайшвидше вигнати ворога й повернути всі тимчасово окуповані ним території.
Фото з власного архіву Романа
