Чоловік свідомо перешкоджав законній діяльності Збройних Сил України, діючи в кінцевому підсумку на користь держави-агресорки російської федерації. За це суд призначив громадянину України 5 років…
Торік уранці 24 лютого Сергій повертався з нічної зміни. Він поспішав вулицями рідного містечка на Миколаївщині, аби швидше дістатись додому й відпочити. Раптом над головою почувся рев літаків та гул ракет. Рука чоловіка хутко потягнулась до телефону — інтернету немає. Зрозумів — ось воно, почалась велика війна.
— У місті розпочався ажіотаж, люди кинулись до магазинів скуповувати продукти, до 12-ї години всі полиці спорожніли. Більшість чоловіків вирушили до територіальних центрів комплектування та СП. І я в їх числі, — розповідає чоловік.
Допоки не минула загроза окупації, Сергій у складі роти охорони місцевої територіальної оборони ніс чергування на блокпосту при в’їзді до міста. Згодом йому запропонували укласти контракт на службу в одній із бойових бригад. А за кілька тижнів тренувань чоловік із побратимами вирушив на Донецький напрямок.
— Звісно, страх був, я ж, по суті, цивільна людина. Але я складав присягу, тож назад не відступлюсь, лише вперед. Під час навчання пригадав навички володіння АК, які здобув, коли проходив строку службу. Мене призначили на посаду стрільця. А вже в перший день літа заїхали на «нуль». Почали з риття окопів, укріпились. Спочатку було тихо, потім ситуація погіршувалась щодня. У якийсь момент наші позиції опинилися майже впритул до ворожих, було дійсно гаряче.
Сергій, дитяче прізвисько якого перетворилось на позивний «Рудий», підтверджує, що ворог використовує тактику випаленої землі. Говорить, що в окупантів і арти вистачає, і снарядів. Ось тільки з людяністю у них — серйозні проблеми, навіть стосовно своїх побратимів.
— Наприкінці осені від нашої позиції залишились одні кратери, наче на Місяці… приход на приході… Ворог закріпився на териконах, ми ж стояли в степу. Як їх звідти викурити було?.. Але ми їм теж «насипали» добряче. І техніку підбивали, і окупантів нищили. До речі, вони своїх вбитих не забирали, поля були всіяні їхніми трупами. Лише раз ми побачили, як за одним вийшли 4 чоловіки, витягували його, мабуть, офіцер.
Під Пісками «Рудий» зазнав поранення: осколок залетів у плече під бронежилет. Лікарі швидко дістали уламок і вже за тиждень Сергій повернувся назад до побратимів на позиції.
Сьогодні Сергій із побратимами дають відсіч ворогу на Запорізькому напрямку. Піхотинець говорить, що на цій ділянці дещо простіше, ніж було на Донеччині, але в будь-якому разі розслаблятися не можна. Треба бути повсякчас напоготові, адже ворог постійно обстрілює наші позиції з «Градів». Ще один «неприємний момент» — ворожі коптери, з яких окупанти регулярно скидають смертельні «подарунки».
— Ми лише заїхали розбивати позицію — і нас тричі накрили «Градами». Чесно, трохи зловив флешбеки, накотили спогади, руки трусились. Але ми швидко розосередились, на щастя, минулось без втрат. Наша арта з відповіддю теж не забарилася, змусивши ворога трохи відкотитись назад. Проблем додають дрони, з яких постійно скидають ВОГи та гранати. Доводиться постійно пильнувати за небом. Добре, що є протидронова рушниця. З її допомогою посадили вже три ворожі «пташки».
Вдома на Сергія чекає 12-річний син. Він дуже пишається татом і теж долучається до наближення Перемоги: під час новорічних свят разом із друзями наколядував понад 10 тисяч гривень, які передали на допомогу ЗСУ.
— Саме заради того, щоб мій син та інші хлопчаки та дівчатка більше ніколи не бачили ворожих літаків над головою, щоб не бавилися уламками ракет, я і пішов на фронт, — говорить «Рудий». І додає: — На війні важко втрачати побратимів, решту — зробимо, виправимо, подолаємо. Ми гарно підготувались до зустрічі з ворогом, тож надаємо йому по зубах і поженемо з рідної землі. Ми зобов’язані зараз остаточно розібратись із цими покидьками. Звісно, дуже хочеться, щоб путіна вбили. Але ж ми чудово розуміємо, що винен не один він. Росіянам не один рік промивали мізки проти нас. Тож вони пруть, їх б’ють, а вони все одно йдуть. І лише ми їх зможемо зупинити та вигнати. Тож маємо йти лише вперед.
Фото Владислава Дем’яненка
