Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
В юності уродженець Одеси, а нині захисник України 33- річний Сергій, мріяв бути моряком. Але так сталося, що війна змінила не тільки його плани, а ще й покликання. За дев’ять років російсько-української війни він став професійним військовим, досвідченим артилеристом.
Про те, як війна вплинула на колишнього моряка, а нині командира гармати САУ 2С1 «Гвоздика» підрозділу морської піхоти, Сергій розповів кореспонденту АрміяInform.
— Як ви прийшли у військо, що вплинуло на ваш вибір?
— Після закінчення Одеського військово-морського ліцею вирішив стати моряком. Вступив до морехідного училища імені Олександра Маринеска, але до практики справа так і не дійшла. У 2014 році почалася війна, тому вирішив, що захист Батьківщини — це більш важлива справа, ніж бути цивільним моряком. Пішов добровольцем у полк «Азов». Досвіду армійського в мене не було, проте було велике бажання опанувати якусь бойову спеціальність. Привабила своєю міццю та ефективністю артилерія, попросився до складу артилерійського підрозділу, де на озброєнні стояли 152-мм гаубиці Д-30.
— Як проходив процес навчання, хто вам допомагав опанувати нову спеціальність ?
— Навчальний період проходив дуже насичено з урахуванням того, що все відбувалося під час ведення бойових дій, в яких полк «Азов» брав активну участь. Дуже вдячний своєму першому наставнику й учителю, на той час командиру гаубичного дивізіону підполковнику Дмитру Букарєву. Він майже за пів року зробив з мене нормального артилериста. Навчив усіх тонкощів справи. Завдяки його наставлянням міг працювати не тільки звичайним номером обслуги, а й навідником, корегувальником вогню, командиром гармати. «Білотур», це позивний командира, завжди казав, що справжній гармаш повинен вміти під час бою замінити будь-кого з розрахунку гармати. На жаль, цей талановитий командир і прекрасна людина загинув у полоні окупантів влітку минулого року в населеному пункті Оленівка.
— В яких бойових діях ви брали участь на початку війни?
— У складі полку я перебував з 2014 по 2019 рік. Брав участь у бойових діях на Маріупольському напрямку: в Широкинській операції в січні 2015 року, в боях під Павлополем. Потім була Мар’їнка й Світлодарська дуга. Ці роки стали для мене важливим етапом професійної підготовки, набуття бойового досвіду. За цей час досконало опанував усі зразки артилерії, які були в нас на озброєнні, починаючи від 82-мм міномета й закінчуючи далекобійною артилерією 122 і 152-мм калібрів.
— Де вас застало широкомасштабне вторгнення і як ви потрапили в морську піхоту?
— У 2019 році звільнився й повернувся до цивільного життя. Згодом влаштувався матросом в одну судноплавну компанію та почав ходити в рейси. До речі, 2 січня 2022 року повернувся додому. В мене саме народилася донька й ми всією родиною були зайняті приємними клопотами. Але це щастя тривало недовго. 24 лютого прокинулися від віддалених звуків вибухів і дізналися, що почалося відкрите вторгнення загарбників. Наступного дня відправив родину в безпечне місце, а сам зібрав речі й пішов до війська. Запропонували артилерійський підрозділ морської піхоти, я погодився. Вже за декілька днів був на передовій під Миколаєвом. Очолив розрахунок САУ 2С1 «Гвоздика».
— Пам’ятаєте своє перше бойове завдання в складі підрозділу морпіхів?
— Не забуду його до кінця життя. На початку березня ворог активно просувався на південному напрямку. Вже був захоплений Херсон і підрозділи окупантів наближалися до Миколаєва. Нашому екіпажу визначили завдання: підтримати вогнем дії морських піхотинців на підступах до міста. Ввечері висунулися на вказаний рубіж і зайняли позицію в лісопосадці неподалік від населеного пункту Червоне. Почали працювати по координатах, які нам надавали по рації. Але згодом нас, як то кажуть, «спалили» і в наш бік почало дуже часто прилітати. Обстріл ставав дедалі щільнішим. Орієнтуватися в темряві на незнайомій місцевості було дуже складно. Вогонь по нас вівся майже з усіх боків. На той момент ми навіть не здогадувалися, що вже опинилися в оточенні й ворог намагається нас захопити в полон. Я встиг ще доповісти про обстановку й отримав наказ залишити САУ і в пішому порядку повертатися назад. Потім зв’язок узагалі пропав і ми опинилися сам на сам зі своїми проблемами. Покинули машину та почали практично навмання шукати дорогу до своїх. В якийсь момент біля мене, мабуть, за три метри, розірвалася ракета від ПТУР. Мене відкинуло на декілька метрів і контузило. Після того як прийшов до тями, побачив, що всі біжать через залізничне полотно в лісосмугу. У посадці зустріли ще екіпаж «Стріли-10» на базі МТЛБ. Почали разом радитися, як нам далі діяти. Вирішили не залишати техніку, а виходити на ній. Наш мехвод повернувся до САУ і вивів її до нашої зведеної групи. Тільки всі встигли розсістися на броні, як чергова ракета від ПТУР влучила в МТЛБ. На жаль, не обійшлося без втрат. Унаслідок влучання було декілька «200-х» і «300-х». Ситуація ставала дедалі загрозливішою. Ті, хто залишився, пересіли на нашу САУ й ми почали рух. В САУ ще було багато снарядів і якби по нас влучили, шансів вижити практично не залишалося. Тому їхали виключно по полях, балках, посадках, уникаючи доріг і відкритої місцевості. В якийсь момент побачили перед собою село. Ризикнули туди заїхати. Не здогадувалися, що там вже були ординці. Але для них ця зустріч виявилася ще більш несподіваною. Коли вони нас побачили — в паніці розбіглися, до речі, кинувши гармати «Рапіра», якими могли нас запросто знищити. Можливо, подумали, що це якийсь цілеспрямований наступ підрозділів ЗСУ. Ми ще довго блукали, поки не побачили, як в одній із балок працює батарея РСЗВ. Вирішили розвідати, чия вона. Довго не наважувалися підійти до вояків, тому що ніяких розпізнавальних знаків на них не було. Тільки почувши рідну українську мову, вийшли до них. Це було ще те видовище. Повністю заляпана товстим шаром бруду САУ з обліпленою з усіх боків піхотою, яку ми позбирали зі всіх посадок під час нашого багатогодинного прориву з оточення, нагадувала велику багатодітну мавпу. Згодом ми на звичайному легковику повернулися в посадку, де залишили наших поранених бійців і зуміли всіх врятувати й вивести до своїх.
— Яким був ваш подальший бойовий шлях?
— Згодом я брав участь як інструктор у навчанні артилерійських спеціалістів, тому що багато тих, хто приходив у наш підрозділ, не мали навіть елементарних знань і навичок. Потім були бої за звільнення Херсонщини. Здебільшого ми підтримували дії наших піхотних підрозділів. Знищували ворожу живу силу й техніку. Зараз виконую завдання на Донецькому напрямку.
— Яку тактику зараз використовує ворог, за рахунок чого він намагається досягнути переваги на полі бою?
— Для себе я називаю цю тактику «тактикою впертого віслюка». Вони щодня намагаються просуватися вперед великою кількістю живої сили, яка після нашого зустрічного вогню, стає вже неживою. Але це їх узагалі не засмучує. Вже за пів години вони знов ідуть тим самим маршрутом, де валяються трупи їхніх попередників. І знов гинуть. І так повторюється щодня. Вони не цінують своїх людей, не рахують втрати. Ординців багато й життя їхнє не коштує нічого для тих, хто щодня посилає їх на забій.
— На що треба звертати увагу під час підготовки спеціалістів-гармашів, щоб у стислі терміни вони набули необхідних навичок?
— До нас приходять мобілізовані, які іноді не мають навіть навчальної військової підготовки. Тому не треба до всіх застосовувати якісь однакові шаблони в навчанні. Наприклад, в себе ми намагаємося спочатку з’ясувати, яким рівнем знань володіє кандидат на посаду, й залежно від цього вибудовуємо методику навчання. Це дає можливість зберегти час і зробити підготовку якіснішою й ефективнішою.
Фото з особистого архіву Сергія
