Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
«…Ро-о-о-стик! Ану, іди но сюди!» За мить ковдра, повішена замість дверей на кілька цвяхів, вбитих у дверну раму, відгортається. І в кімнату ввалюється кремезний воїн, чиє обличчя скрито балаклавою.
— Ось, хочу вас познайомити із сином. Ми служимо разом в одному підрозділі. Б’ємо окупантів. І я дякую Богові за те, що маю найкращого сина у світі! — мій співбесідник Віталій із позивним «Старий» плескає свого малого по плечу. Той трішки ніяковіє. Але по міміці очей у розрізі балаклави видно — усміхається.
На околицях Бахмута наші армійці з мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка вибудували надійну оборону. І поки піхотні підрозділи буквально зубами тримаються за свою ділянку оборони, бригадні підрозділи протитанкістів, арти, аеророзвідки та вогневої підтримки роблять усе можливе, аби допомогти побратимам тримати стрій в щоденних боях.
«Старий» командує взводом вогневої підтримки. І він з підлеглими за допомогою ПТКР щодня вибиває, як мінімум, одну важливу ціль у ворожих бойових порядках.
— От, днями, припустимо, засікли ворожий СПГ, який дошкуляв нашим. «Орки» обладнали укріплену позицію. І безкарно вели вогонь з укриття. Ми маємо БПЛА. Політали над ними, глянули, що й до чого. І потім поклали їм ракету точнісінько в амбразуру! Навряд чи там хтось вижив, — пояснює Віталій.
«Старий» на відміну від побратимів — воїн зі строкатою армійською біографією. Родом чоловік із тимчасово окупованого росіянами Скадовська. Курортного містечка на Херсонщині. Випускник фізкультурного коледжу. А потім — строкова у прикордонниках. Там же підписав і перший контракт.
— Ще строковиком поміряв ногами лінію держкордону на Волині. А вже коли був сержантом-контрактником, то заступав на зміни в Одеському морпорті. Крутіше тільки в Київському міжнародному аеропору, щоб ви розуміли. Ну а в 2014 році пішов добровольцем в АТО. Підписав контракт із миколаївською Десантно-штурмовою бригадою. Світлої пам’яті Валерій Чибінєєв, Герой України, був тоді моїм замкомроти. У десантурі довелося брати участь і в боях за Донецьке летовище, і на інших «гарячих» на той момент ділянках фронту, — розповідає «Старий». — У 2016 році звільнився. Трішки відновився вдома з дружиною та сином. Потім наступний контракт. Уже в цю бригаду, де служу нині разом із малим.
Ставлю вже традиційне запитання про те, в якій ситуації співбесіднику довелося зустріти широкомасштабне вторгнення росіян в Україну у лютому минулого року. Виявляється, Віталій із сином поверталися додому після лікування в госпіталі. Через нещасний випадок обидва зазнали опіків і лікувалися в одному зі шпиталів.
— Це було у потязі. Ми доїхали вночі до Дніпра, де провідник сказав, що до ранку весь склад поїзда стоятиме у відстійнику. А вже по шостій оголосили, що далі не поїдемо. Війна. То довелося на деякий час зупинитися у знайомих. У нас був місяць на реабілітацію, поки наросте нова шкіра. А коли це сталося — то вже пішли в місцевий районний ТЦК та СП, — говорить Віталій. І дійсно, помічаю, що обидві кисті чоловіка вкриті шрамами від опіків. — Було дуже цікаво, коли воєнком подивився на нас, каже: Добре їдьте в такий то населений пункт. Отримуйте зброю. Яку? Не повірите — «Град»! Тоді наша бригада вже сильно рубалася на Луганщині.
До слова, один із найпам’ятніших боїв Віталія відбувся саме на підступах до Лисичанська. Там є таке селище Вовчоярівка. Завданням Віталія було зупинити рух ворожої бронетехніки.
— Уже в піхоті я вивчив роботу з ПТКР. У мене був «Фагот» із чотирма ракетами. І… жодна не зійшла з пускової. Довелося швидко міняти його на «ленд-лізівський» MILANO. Цей спрацював, як годиться. Батальйон, який ми прикривали, потім підтвердив, що в бою було знищено три ворожі танки, — з гордістю говорить воїн. — Щоправда, нас тоді ворог усе ж відтіснив. Довелося пішки відходити майже 5 км до Лисичанського НПЗ.
У боях за Бахмут воїни-піхотинці використовують не лише штатне озброєння. А залюбки відправляють ординцям назад ракети ПТКР, що були взяті як трофеї під час боїв. На одній з позицій у «гордієнківців» стоїть ПТРК «Корнет».
— російський, — показує Віталій на складені «труби» з ракетами. — Відправляємо їм їх же «добро». Кожний транспортно-пусковий контейнер — тридцять кілограмів. З яких 26 — ракета. А в ній 7 кг вибухівки.
Зі слів «Старого», робота оператора ПТРК у боях за місто нагадує роботу снайпера. Потрібно годинами «висиджувати» ціль заради одного єдиного пострілу.
— Але коли це трапляється. І ти випускаєш заряд, що летить до цілі зі швидкістю двісті метрів на секунду, розумієш, що нині там замість ворогів будуть «кури-гриль». І всі ці години чекання на морозному вітрі того варті, — підкреслює він.
Воїни взводу вогневої підтримки діляться планами. Мовляв, на одній з ворожих позицій рашисти вивісили свій триколор.
— Так от, висіти йому недовго, — заявляє «Старий». — Ми із козаками про це потурбуємось!
Фото та відео автора
