«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
У Хмельницькому волонтери громадської організації «Берегиня Поділля» торують свій шлях до перемоги з ниток, стрічок і вузликів. За період від початку повномасштабного вторгнення жінки сплели більше як 50 000 метрів маскувальних сіток.
— До 24 лютого я займалася народною творчістю, робила обереги, плела гердани, силянки, кризи — відроджувала українські традиції та культуру. До того майже 20 років керувала власною юридичною компанією, — каже співзасновниця громадської організації Алла Учик.
Та від початку великої війни вона, як і сотні, тисячі, мільйони українців, почала шукати, де і як може бути корисною, аби щодня допомагати нашим воїнам, які зі зброєю в руках відчайдушно нищать окупанта на фронті.
— У перші дні збирала харчі й речі для переселенців, які прибували до Хмельницького, втікаючи від ворожих бомбардувань. Разом із десятком подруг почала моніторити потреби добровольців і мобілізованих — їм допомагали всяким крамом. Згодом, коли обросли контактами військовослужбовців із різних підрозділів, до нас почали надходити заявки на плетіння маскувальних сіток. Нас тоді вже було понад сотню. Волонтери й просто небайдужі люди приносили нам сітки, матерію, потім ми, як заправські рибалки, навчилися самі виплітати з ниток ті сітки. Ми з масштабів кабінетів із гаражами розрослись у фоє адміністративних приміщень і шкільні коридори. Працювали в кілька змін 24/7 без вихідних і свят. Пригадую, коли хтось із дівчат хворів, то брали роботу додому, аби вчасно виготовити замовлення й доправити хлопцям на Київщину чи Херсонщину готову сітку. Згодом створили свою громадську організацію із символічною назвою «Берегиня Поділля», — пригадує Алла Учик.
Наразі дівчата виготовляють сітки, «кікімори» для снайперів — усім нашим військовослужбовцям, які до них звертаються через соціальні мережі чи телефонують особисто. Так зване сарафанне радіо чи «один сказав — іншому передав — третій почув…» досить ефективно працює.
— Ми нікому не відмовляємо, єдине, чого нам бракує — часу, та по вісім рук кожній із нас. Усі замовлення виготовляємо відповідно до черговості прийнятих заявок. Утім, це не мішок бараболі, яку треба почистити. Це така робота, в якій не видно ні кінця ні краю. Створюється враження, що більше ми плетемо маскувальних сіток, то більшою є в них потреба. Та варто, аби в кишені задзвонив телефон, а з нього швидкий монолог бійця з передової зі словами вдячності, бо після чергового обстрілу позицій усі, хто був і що було під нашими сітками вижили, врятувалися, озброєння й майно вціліло, миттєво зникає втома, заряджаєшся енергією, з’являються сили. Наші сітки рятують життя воїнам, а значить, як набої-зброя — воюють і б’ють окупанта, — каже пані Алла й показує на сітки, які вже за декілька годин відправлять нашим воїнам. Наші сітки — мільйони вузликів на шиї путіна та його російських окупантів, — переконана Алла Учик.
«Берегині» до кожної сітки читають молитву та кріплять іконку. Кілька місяців тому жінки для виготовлення сіток і «кікімор» почали використовувати синтетичну тканину «Оксфорд», її не бачить тепловізор, вона не промокає, легка — і це дуже важливо для наших воїнів.
— Окрім маскувальних сіток, передаємо бійцям на фронт фліски, термочашки, тушковані консерви, шиємо валянки, нашоломники, наколінники та балаклави. Раз на два місяці проводимо тематичні мистецькі проєкти, вечори народної творчості з відродження українських традицій, організовуємо безплатні фотосесії в українському вбранні, закликаємо в такий спосіб людей звернутися до свого багатого, щедрого й міцного українського коріння. Війна мине, ми обов’язково переможемо. Лише від нас із вами наразі залежить те, як швидко ми проженемо й знищимо кремлівських зайд на нашій землі. Допомагайте нашим воїнам, щодня робіть щось для єдиного українського фронту. Головне — не будьте байдужими, будьте сильними й вірте в ЗСУ.
Фото автора та з архіву Алли Учик
