З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, над якими ніколи не замислювалися раніше. Що робити? Як захиститися? Як…
Автівку із синьо-жовтим стягом на капоті, тризубом та номерами ПТН-ПНХ добре знали всі мешканці Комиш-Зорі на Запоріжжі. Її власник Олександр із дружиною та друзями ще у 2014-му почали активно допомагати військовим: ремонтували техніку, збирали та передавали речі, продукти, медикаменти. Минулого року велика війна перевернула життя 54-річного чоловіка та його родини. Як і тисячі співвітчизників, вони були змушені залишити рідну домівку через російську агресію. На початку березня Комиш-Зорю окупували російські війська.
Олександр пригадує, що якраз 24 лютого мав їхати до Пологів, районного центру територіальної громади, влаштовуватись на нову роботу на залізницю. Того дня рано-вранці йому зателефонував товариш із Бердянська, який жив у військовому містечку, та розповів про ракетні удари по місцевому аеродрому.
—Звісно, були шоковані, але полишати домівку тоді ще не планували. Навпаки, як оговтався, я вирішив опиратися ворогу, зокрема і зі зброєю в руках, — розказує чоловік. — Моя хата на околиці, то попервах сидів під парканом із рушницею, готувався зустрічати ворога.
Уже 3 березня російські війська підійшли впритул до Комиш-Зорі. Перед тим, як зайти, окупанти понад 10 годин безперервно обстрілювали селище з артилерії.
—На в’їзді до нас неподалік від елеватора був розташований український блокпост. Хлопці тримали оборону, але сили були нерівними. Після тяжких боїв і масованого обстрілу їм довелося відійти. Вцілілі українські захисники заховалися на елеваторі, — пригадує Олександр. — Я з друзями швидко зібрали цивільний одяг, щоб хлопці перевдягнулись, та вивезли їх у безпечне місце.
Тоді ж ворог зрешетив і місцевий елеватор, поранивши тамтешніх працівників. Олександр з дружиною надали їм першу допомогу. А наступного дня той сторож врятував уже й самого Сашка.
— Після авіаудару по залізниці зрозумів, що з рушницею я не воїн, розрядив її та закопав у городі. Зранку 4 березня глянув у вікно: на полі за селищем багато танків, і через туман не видно, чиї саме. Вирушив на розвідку. Переді мною якраз ішов перебинтований сторож. Іду, бачу — попереду стоять солдати. Підходжу та кажу: «Слава Ісусу Христу!» У відповідь — мовчання. Потім погукали, змусили підійти, зняти куртку, покрутитися. Спитали, чого прийшов. Кажу: «Он чоловік увесь у крові, він не військовий, а просто сторож, я вирішив його провести». Тож завдяки цьому до мене не прискіпувались.
Тоді ж Олександр набрався сміливості та поцікавився в одного із загарбників, для чого вони прийшли в Україну. У відповідь почув стандартний меседж — «Убити Бандеру». На запитання, чи ж вони не в курсі, що Бандери давно немає, відповіді не отримав. По дорозі додому чоловік озирався по боках і скрізь бачив ворожу техніку, яку «припаркували» на людських подвір’ях та городах.
За словами Олександра, загарбники, які зайшли на Запоріжжя першими, були схожі на збрід — взуті хто в рибацькі чоботи, хто в калоші, одягнуті в німецький «флектарн» із секонду, інші — у їхній болотяний піксель.
— Такий вигляд мав авангард «другої» армії світу, — говорить чоловік. — Хоча, варто зазначити, що зброя в них була гарною. Йшли нахабно, налаштовані вбивати. Мого знайомого розстріляли в перший же день, він просто опинився на вулиці, замикав ворота. Хороший був хлопець, активний, займався фермерством, світла йому пам’ять.
Більшість мешканців Комиш-Зорі одразу виїхали із селища. Населений пункт залишився без світла та зв’язку. Окупанти одразу почали тероризувати мешканців, які не покинули домівки: постійно перевіряли документи, вишукуючи ветеранів та тих, хто міг передавати інформацію українським військовим, били, погрожували розстрілом.
— Вони вирахували місцевого атовця та ставили його разом із сім’єю на коліна, залякували, що розстріляють. А у листопаді, я тоді вже виїхав, ці нелюди вбили цілу родину — чоловіка, дружину та їхніх двох синів 5 та 11 років. А ось днями дізнався, що розстріляли мого сусіда.
Попри терор, який чинять окупанти, місцеві мешканці активно долучаються до Руху опору. Вони передають інформацію про тип, місце розташування та напрямок руху ворожої техніки. Для цього постійно шукають місце, де можна зловити зв’язок.
А одного дня до Олександра прийшли люди у формі. І якщо перед цим лише перевіряли документи, то цього разу окупанти перевернули весь дім, шукаючи будь-яке підтвердження зв’язку із партизанами. Справа в тім, що напередодні чоловік із сусідами розмовляв на вулиці про вибухи в селищі і сказав, що зателефонує друзям, аби дізнатись, що саме сталось. Виявилось, що палав завод, на території якого окупанти облаштували базу.
— Перерили всю хату, льох, на горищі розтрощили дитяче кріселко. Забрали всі старі мобілки, якими онуки грались. Добре, що основний телефон я сховав у городі в помідорах. Вигнали машину, почали шукати оті номери ПНХ-ПНХ, з якими я їздив на старій машині, та прапор України. Згодом самі ж росіяни мені і сказали, що якби знайшли ті номери, вони б мене одразу вбили б. Зав’язали очі скотчем, кинули в машину і відвезли на допит. Спочатку просто розпитували, а потім пристебнули одну руку до батареї, другу розтягнули мотузкою яку підвісили через карабін. Почали бити… шестеро молодих хлопців на одного на шостому десятку…
Після тортур окупанти привезли Олександра до його будинку і викинули на подвір’я, ніби худобу. Сусідки перенесли його в будинок, де він потихеньку дійшов до тями.
Остаточне рішення про виїзд чоловік ухвалив після проведення загарбниками так званого референдуму. Олександр розповідає, що зміг уникнути участі в цьому «шапіто».
— Я зачинив хату та просто виглядав з-під забору за тими, хто проводив так зване голосування. Вони довго гупали автоматами по воротах, а я просто не вийшов. Ворота мені добряче, правда, побили, але так і не отримали мій голос. І всім потім розказав, що можна просто не виходити. Але тоді я вже ухвалив остаточне рішення — виїжджати.
Аби мати змогу виїхати, чоловік тиждень робив електронну перепустку в Бердянську. По дорозі довелось проїхати 16 ворожих блокпостів. Увесь час боялись, аби окупанти не завернули машини назад, або не відкрили по них вогонь. Як розповів Олександр, деяким людям доводиться стояти в черзі на виїзд до двох тижнів. Люди днями живуть у автівках.
— Ми вдало проскочили Василівку, проте вже за містом нас зупинили фсбшники, вони завжди в масках. Перевірили документи, сумки. Змусили повернути назад, сказали, що в них має бути якийсь «захід». Як пізніше дізнались, вони мали на увазі обстріл Оріхового.
Сьогодні Олександр обживається у Запоріжжі. Дуже сумує за дружиною, донькою та внуками, які нині за кордоном. Проте чоловік не опускає руки, активно донатить українським захисникам і вірить, що скоро його рідна домівка буде звільнена від російської наволочі.
Фото авторів
