Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Від невеликого селища Цупівка Дергачівського району, що розташоване на південь від Харкова, до кордону з московією якихось 12 км. Під окупацією мордорівців населений пункт опинився на початку березня минулого року. У неволі та постійному страху його жителі перебували понад пів року…
Минуло вже кілька місяців відтоді, як під час блискавичної контрнаступальної операції Сил безпеки та оборони сюди повернулася українська влада, але жителі Цупівки й досі не можуть оговтатися, та з жахом пригадують пережите.
Розповідати, яким є обличчя «руского міра», що несуть «асвабадітєлі» з-за поребрика, немає сенсу – про це вже багато написано. Усе ті ж руйнування, катування, вбивства, грабежі… А ось розповісти історію однієї родини хочеться…
Пані Людмила до 24 лютого минулого року працювала директоркою дитячого садочка, який розташовувався в сусідньому селищі Прудянка. Нині від будівлі навчального закладу, яка, до речі, була пам’яткою архітектури, залишилися самі руїни. Ми зустрічаємося з жінкою біля садочка, аби почути історію її родини, яка є втіленням доль багатьох українців, що пережили російську окупацію.
Пані Людмила виросла на Волині, а потім разом із чоловіком переїхала на Харківщину. Тут, у Цупівці, подружжя й облаштувалося – побудували хатину, поралися по господарству,працювали на користь держави, ростили двох синів. Старший Андрій нещодавно одружився. У Харкові молодята придбали квартиру – не поспішаючи робили ремонт та очікували на поповнення. У ніч з 23 на 24 лютого вони якраз гостили в батьків. Коли в бік України полетіли перші ворожі снаряди, побоялися рушати в обласний центр та залишилися в батьків.
Хоча перші кілька днів повномасштабної навали орків Цупівка не була окупована, логістика відразу порушилася – через постійні обстріли з артилерії сюди не ходив муніципальний транспорт, до крамниць не доставлялися продукти харчування. Уже за кілька днів жителі селища відчули дефіцит – не було ані хліба, ані олії.
– Ми ніколи не робили якихось їстівних запасів. Магазин завжди під боком, вибір продуктів великий. Що захотів – пішов, купив, – ділиться жінка.
Жителі Цупівки почали згуртовуватися – до хати пані Людмили несли борошно та дріжджі. Випікали хліб – спочатку роздавали дітям та старшим, залишки ділили поміж собою. Також родинам із дітьми видавали й трохи борошна, аби порадувати малечу млинцями або оладками.
Але згодом закінчилося й це… Головним «годувальником» селищної громади став голова Цупівки. Якимось чином він знаходив борошно – але де і як, нікому не казав. А пані Людмила у скруті пригадала, як випікала хліб її бабуся на Волині, коли під рукою не було дріжджів.
– Вона залишала невеликий шматочок тіста, а потім додавала його в нову порцію – за деякий час воно теж починало бродити та підіймалося. Так почали випікати й ми…
А 8 березня до Цупівки зайшли окупанти – наші колишні співвітчизники, бойовики квазі-республік, створених московією у 2014-му на сході нашої країни. Вони відразу перекрили виїзд на трасу в бік Харкова та заборонили покидати селище. У крайніх випадках було дозволено рухатися лише в бік росії.
А потім орки почали розшукувати людей, які брали участь в АТО та ООС. З’ясувати прізвища останніх було нескладно, адже їхні портрети висіли на дошці пошани в місцевій школі, де окупанти влаштували собі штаб.
– Усі реєстри наш голова знищив, тому росіяни ходили по обійстях та питали адреси учасників бойових дій. Але ніхто їх не видав, – розповідає жінка. – На воротах хатин, з яких люди встигли виїхати до окупації, ми написали «Люди» та непомітно від росіяни розвішували випрану білизну, аби створити вигляд того, що в помешканні хтось живе. На деякий час цього вистачало, щоб окупанти не вдавалися до мародерства. Але все одно багато хат було пограбовано…
1 квітня окупанти прийшли до будинку пані Людмили – вдерлося вісім чоловіків.
– Ми прийшли шукати заборонені предмети, – оголосили вони. А потім перевернули будинок догори дном, шукаючи, не зрозуміло що. При цьому заборонили спілкуватися між собою та звертатися до них під час «обшуку». А при найменшій спробі щось сказати, погрожували зброєю.
Коли «обшук» закінчився «невдачею», окупанти натягнули на очі всіх чоловіків родини пані Людмили капюшони або шапки, перемотали скотчем, посадили до машини та повезли в невідомому напрямку.
– Згодом ми дізналися, що їх тримали в місцевій школі, де розміщувалася комендатура росіян, – каже жінка. – Допитували кожного окремо, задавали дивні запитання – коли день народження леніна або Степана Бандери.
Пані Людмила розповідає, що її молодший син Владислав, попри те, що зростав у російськомовному регіоні, спілкується виключно українською. Під час перебування в буцегарні окупанти примушували його говорити російською. А коли чоловік відмовився, один із них приставив до голови пістолет та натиснув на спусковий гачок… Куля ударила у стіну – за долю секунди до пострілу кат відвів ствол зброї у бік зі словами – «Тепер молися за нас. Ми зберігали твоє нікчемне життя. Таких нациків як ти, треба вбивати!»
Коли стало зрозуміло, що ніякої корисної інформації від чоловіків окупанти не отримають, їх відпустили за умови, що ті будуть щодня являтися до комендатури для відмітки. Документи та телефони, які забрали в родини під час «обшуку», так і не віддали.
А за деякий час в Цупівці відбулася ротація ворожих підрозділів. Поки серед російських військових панувала метушня, блокпости були порожніми, Владислав вирішив скористуватися шансом та покинути селище.
– Він поїхав на велосипеді дорогою, про яку російські військові, які щойно зайшли на ротацію, поки не знали. З собою взяв наплічник із найнеобхіднішим, який вже давно тримав напоготові, – розповідає жінка.
За годину решта родини теж ухвалила рішення їхати тією ж дорогою. На блокпосту вже стояли окупанти. Пані Людмила запевнила їх, що сім’я їде до бєлгорода.
– Нам просто пощастило, що вони нас не супроводжували, як було з іншими родинами, тому ми змогли проїхати наміченим шляхом, – ділиться жінка.
Усю дорогу пані Людмила безрезультатно виглядала сина, аж поки вони не доїхали до Харкова.
– Я розуміла, що з ним щось трапилося, оскільки ми машиною їхали значно швидше, ніж він велосипедом. Не приїхав син ані ввечері, ані зранку наступного дня. Три дні від Владислава не було жодної звістки. Лише за кілька днів пролунав телефонний дзвінок, і я почула голос сина…
Виявилося, що Владислава затримали росіяни та через спробу втечі з селища, кинули за грати в Козачій Лопані. Упродовж кількох днів його нещадно катували. Як саме – чоловік воліє не розповідати…
Історія окупації для цієї родини, на відміну від багатьох інших, закінчилася добре – сім’я возз’єдналася, всі живі та здорові. Пані Людмила разом із чоловіком до весни планували поїхати на Волинь, а потім, сподіваючись на перемогу України, хочуть обов’язково повернутися до рідного селища. Цупівка та навколишні населені пункти сильно постраждали від обстрілів росіян – зруйновані школи, садочки, лікарні, житловий фонд. Відновлювати прийдеться багато чого, але пані Людмилу разом із чоловіком не лякають труднощі, адже вони є представниками славетної, сміливої та працьовитої нації, яка зветься Українці!
