Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
104 роки тому, 22 січня 1919 року, Українська Народна Республіка й Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в одну соборну державу
«Українці ніколи не прагнули єдності…»
Хто не знає експрезидента росії дмитра медведєва? Точніше, його безглуздо-цинічних висловлювань на адресу України? Це прізвище виринуло з політичного небуття після широкомасштабного російського вторгнення саме завдяки їм, а не колишній посаді чи фільму «він вам не дімон». Гострий на слово російський опозиційний журналіст Олександр Невзоров сказав про свого земляка так (цитую дослівно): «дімка нагадує 14-літнього школяра, що хильнув десь у пітерському підворітті пивка й, захмелівши, верзе казна-що…
Звісно, що дімон хиляє не в підворітті, але його безглузді «одкровення» зайвий раз підтверджують, що він, як кажуть московити, «квасить не слабо»: хіба твереза людина може дійти висновку, що «українці з давніх-давен гризлися між собою, саму Україну в сьогоднішні кордони загнали насильницьким шляхом, а росіяни прийшли, щоб виправити цю прикру помилку»?
медведєва згадав, звісно, не з поваги до цього «школяра»: більш як 70 відсотків московитів, обдурені кремлівською пропагандою, теж розділяють ці погляди, вважаючи, що «українці ніколи не прагнули єдності». Що ж, зробимо коротенький екскурс у наше минуле й, опираючись на історичні факти, проведемо лікнеп для «школярів-двієчників».
«Нам потрібна єдина Україна…»
Ідею соборності намагалися реалізувати і князі Київської Русі, й українські гетьмани. Зокрема Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, який, опинившись у вигнанні, писав незадовго до смерті: «Ми, українці, хто б і де не проживав, у якому війську не служив, є єдиним народом. А єдиному народу вкрай потрібна і єдина Україна. Коли ми об’єднаємось, нас ніхто і ніколи не подолає…».
Наші гетьмани діяли кожен по-своєму, інколи, а то й часто припускаючись прикрих помилок. Але мета у них була одна — соборна Україна. У XVIII — на початку XX століття, коли українські землі були поділені між сусідніми державами, ця ідея знайшла своє відображення у працях найкращих вітчизняних мислителів. Вона набула найбільшої популярності під час «Весни народів» 1848-1849 років. Сьогодні московитські пропагандисти наголошують на тому, що «західняки й східняки — це абсолютно різні народи, між якими немає ніякої схожості». Але ми знаємо, що на українських землях існувало чимало, висловлюючись сучасною термінологією, центрів їх об’єднання. Одним з них і була Галичина. Головна Руська Рада, перша українська політична організація цього краю, у своєму маніфесті від 10 травня 1848 року заявила про єдність українського народу, а також його земель, розділених російською та Австрійською імперіями, підтримавши при цьому національні права інших поневолених народів.
7 листопада 1917 року, як відомо, була проголошена Українська Народна Республіка як складова частина росії, а в січні 1918-го — вже як самостійна Українська держава. 6 жовтня 1918 року один із провідних політиків Західної України, доктор Логвин Цегельський, перебуваючи у Києві, заявив:
— Переповнене моє серце почуттям радості і тріумфу! Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що об’єднана Україна ніколи не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе.
Буквально за два тижні, 18 жовтня 1918 року, у Львові була утворена Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка проголосила, що «Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття уконституйовуються як Українська держава». А ще — висловила прагнення до об’єднання всіх українців у соборній державі. І вже 1 грудня 1918 року Українська Національна Рада та Директорія УНР домовилися про об’єднання в одну державу. У відповідному документі було сказано, що «правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними цю державну злуку в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обидві держави утворили справді одну неподільну державну одиницю». Ще не висохло на ньому чорнило, як 3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку ЗУНР та УНР:
«Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».
Незабаром Українська Національна Рада відправила до Києва делегацію, доручивши їй завершити оформлення об’єднання двох держав. Що й сталося 22 січня 1919 року в Києві, коли на Софійському майдані було оприлюднено спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву як Акт Злуки. У ньому, зокрема, було сказано: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
«Це був дійсно надзвичайно святковий день…»
Уперше день Соборності було урочисто відзначено 22 січня 1939-го: через 20 років після її проголошення. Звісно, що не в Українській РСР, де про цю подію навіть згадувати заборонялося, а в Карпатській Україні, яка тоді входила на правах автономії до Чехословацької Республіки.
Ось як згадував цей день письменник і журналіст Василь Гронджи-Донський:
— Близько тридцяти тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі.
plashka] Доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк:
— У реальних обставинах 1919 року, коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Але об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ століття Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково, в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, вона була табуйована.
Проте в пам’яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили й перестати боятись режиму. Утвердження єдності народу в соборній державі, чуття великої родини, як у далекому 1919-му, так і сьогодні, завжди було і є чудом оновлення. [/plashka]
