Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
104 роки тому, 22 січня 1919 року, Українська Народна Республіка й Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в одну соборну державу
«Українці ніколи не прагнули єдності…»
Хто не знає експрезидента росії дмитра медведєва? Точніше, його безглуздо-цинічних висловлювань на адресу України? Це прізвище виринуло з політичного небуття після широкомасштабного російського вторгнення саме завдяки їм, а не колишній посаді чи фільму «він вам не дімон». Гострий на слово російський опозиційний журналіст Олександр Невзоров сказав про свого земляка так (цитую дослівно): «дімка нагадує 14-літнього школяра, що хильнув десь у пітерському підворітті пивка й, захмелівши, верзе казна-що…
Звісно, що дімон хиляє не в підворітті, але його безглузді «одкровення» зайвий раз підтверджують, що він, як кажуть московити, «квасить не слабо»: хіба твереза людина може дійти висновку, що «українці з давніх-давен гризлися між собою, саму Україну в сьогоднішні кордони загнали насильницьким шляхом, а росіяни прийшли, щоб виправити цю прикру помилку»?
медведєва згадав, звісно, не з поваги до цього «школяра»: більш як 70 відсотків московитів, обдурені кремлівською пропагандою, теж розділяють ці погляди, вважаючи, що «українці ніколи не прагнули єдності». Що ж, зробимо коротенький екскурс у наше минуле й, опираючись на історичні факти, проведемо лікнеп для «школярів-двієчників».
«Нам потрібна єдина Україна…»
Ідею соборності намагалися реалізувати і князі Київської Русі, й українські гетьмани. Зокрема Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, який, опинившись у вигнанні, писав незадовго до смерті: «Ми, українці, хто б і де не проживав, у якому війську не служив, є єдиним народом. А єдиному народу вкрай потрібна і єдина Україна. Коли ми об’єднаємось, нас ніхто і ніколи не подолає…».
Наші гетьмани діяли кожен по-своєму, інколи, а то й часто припускаючись прикрих помилок. Але мета у них була одна — соборна Україна. У XVIII — на початку XX століття, коли українські землі були поділені між сусідніми державами, ця ідея знайшла своє відображення у працях найкращих вітчизняних мислителів. Вона набула найбільшої популярності під час «Весни народів» 1848-1849 років. Сьогодні московитські пропагандисти наголошують на тому, що «західняки й східняки — це абсолютно різні народи, між якими немає ніякої схожості». Але ми знаємо, що на українських землях існувало чимало, висловлюючись сучасною термінологією, центрів їх об’єднання. Одним з них і була Галичина. Головна Руська Рада, перша українська політична організація цього краю, у своєму маніфесті від 10 травня 1848 року заявила про єдність українського народу, а також його земель, розділених російською та Австрійською імперіями, підтримавши при цьому національні права інших поневолених народів.
7 листопада 1917 року, як відомо, була проголошена Українська Народна Республіка як складова частина росії, а в січні 1918-го — вже як самостійна Українська держава. 6 жовтня 1918 року один із провідних політиків Західної України, доктор Логвин Цегельський, перебуваючи у Києві, заявив:
— Переповнене моє серце почуттям радості і тріумфу! Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що об’єднана Україна ніколи не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе.
Буквально за два тижні, 18 жовтня 1918 року, у Львові була утворена Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка проголосила, що «Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття уконституйовуються як Українська держава». А ще — висловила прагнення до об’єднання всіх українців у соборній державі. І вже 1 грудня 1918 року Українська Національна Рада та Директорія УНР домовилися про об’єднання в одну державу. У відповідному документі було сказано, що «правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними цю державну злуку в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обидві держави утворили справді одну неподільну державну одиницю». Ще не висохло на ньому чорнило, як 3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку ЗУНР та УНР:
«Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».
Незабаром Українська Національна Рада відправила до Києва делегацію, доручивши їй завершити оформлення об’єднання двох держав. Що й сталося 22 січня 1919 року в Києві, коли на Софійському майдані було оприлюднено спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву як Акт Злуки. У ньому, зокрема, було сказано: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
«Це був дійсно надзвичайно святковий день…»
Уперше день Соборності було урочисто відзначено 22 січня 1939-го: через 20 років після її проголошення. Звісно, що не в Українській РСР, де про цю подію навіть згадувати заборонялося, а в Карпатській Україні, яка тоді входила на правах автономії до Чехословацької Республіки.
Ось як згадував цей день письменник і журналіст Василь Гронджи-Донський:
— Близько тридцяти тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі.
plashka] Доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк:
— У реальних обставинах 1919 року, коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Але об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ століття Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково, в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, вона була табуйована.
Проте в пам’яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили й перестати боятись режиму. Утвердження єдності народу в соборній державі, чуття великої родини, як у далекому 1919-му, так і сьогодні, завжди було і є чудом оновлення. [/plashka]
