Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Здійснити рішучий крок з проголошення Четвертим Універсалом самостійності Української Народної Республіки Центральна Рада наважилась після того, як пересвідчилась у підтримці ідеї незалежності України як з боку суспільства, так і з боку низки ключових під той час іноземних країн. На міжнародній арені успіх забезпечили дипломати, делегація яких успішно вела мирні переговори з державами Четверного союзу в Бересті. Всередині ж країни головною опорою української незалежності стали національно свідомі українські військові, які спонукали політиків до проголошення самостійності, гарантуючи сприяння та захист.
Частими й значною мірою справедливими є закиди до вищого політичного керівництва УНР у тому, що політики не приділили належної уваги створенню національних збройних сил, спроможних дати відсіч агресії з боку більшовицької росії. Втім, навряд чи можна звинуватити українських політиків у тому, що вони не усвідомлювали потреби створення боєздатної української армії. Чудово розуміючи, що саме військова справа є опорою державного існування, діячі Центральної Ради намагались забезпечити собі підтримку з боку військових.
Для налагодження контактів і плідної взаємодії з військовими українські політики використовували будь-яку можливість. Важливі кроки на цьому шляху було зроблено в середині січня 1918 року напередодні проголошення Четвертого Універсалу.
15 січня перед військовими з великою доповіддю виступив очільник Генерального Секретаріату Володимир Винниченко. Для цього він скористався трибуною засідання київської ради солдатських депутатів та представників київського гарнізону. У доповіді йшлося про стан справ на міжнародній арені, хід мирних переговорів у Бересті та антиукраїнську політику більшовицької росії. В. Винниченко наголошував на потребі якнайскоршого замирення з державами Четверного союзу, тоді як народні комісари затягували переговорний процес. Їхня політика, за словами Генерального секретаря, «вела країну в провалля, а не до миру. Коли мирові переговори перервалися, то провина за це лягає на петроградських диктаторів».
Головні ідеї виступу Володимира Винниченка підхопив і розвинув один із лідерів Української партії соціалістів-самостійників, секретар фракції соціалістів-самостійників в Українській Центральній Раді Олександр Степаненко. Промовець переконливо довів, що Українська Народна Республіка зможе укласти вигідний для себе мирний договір лише в разі, якщо проголосить себе незалежною державою. Виступ О. Степаненка визначив ставлення військових київської ради солдатських депутатів та представників київського гарнізону до ідеї проголошення незалежності української держави. За підсумками засідання вони ухвалили резолюцію, в якій радили Українській Центральній Раді якомога швидше видати Четвертий Універсал, проголосивши незалежність України, і надалі вести мирні переговори з усіма воюючими державами винятково самостійно і окремо від російської делегації.
…кадрові корпуси повинні в теперішній час служити обороні Української Народної Республіки від всякого зовнішнього нападу, а також здобутків революції від всяких спроб повернути старий лад. (Тимчасовий закон про утворення української народньої армії, ухвалений Малою Радою 3 січня 1918 року (цитовано за публікацією у газеті «Народня воля» (Середа, 23 (10) січня 1918 року))
Пряма підтримка проголошення незалежності України з боку українських військових у Києві робила позицію Центральної Ради стійкішою і дозволяла їй діяти швидше й рішучіше. Вже наступного дня, 16 січня (3 січня за старим стилем) 1918 року, Мала Рада розглянула законопроєкт про волонтерське військо й ухвалила Тимчасовий закон про утворення української народної армії. Згідно з ним в УНР створювалося народне військо (народна міліція), завданням якого було «служити обороні Української Народної Республіки від всякого зовнішнього нападу, а також здобутків революції від всяких спроб повернути старий лад».
Закон передбачав набір інструкторів, які мали об’єднуватися у військові частини за територіальним принципом. Заплановано було створити три корпуси інструкторських кадрів за різними родами військ відповідно до трьох військових округ — Київської (Київщина, Поділля, Волинь), Харківської (Харківщина, Чернігівщина, Полтавщина) та Одеської (Херсонщина, Катеринославщина і Таврія).
Прикметно, що 23 січня (10 січня за старим стилем) цей закон опублікували в газеті «Народня воля» поряд із заміткою про рішення фракцій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів у Малій Раді щодо необхідності видання Четвертого Універсалу Центральної Ради, який проголосив би самостійність Української Народної Республіки. Так проголошення незалежності УНР наочно пов’язувалось зі створенням народної армії, спроможної захистити здобутки української національно-демократичної революції.
Одночасно українські військові на представницьких зібраннях висловлювали готовність боронити Українську Народну Республіку від більшовицької навали. Того таки 16 січня (3 січня за старим стилем) на об’єднаному засіданні Всеукраїнської та Київської рад солдатських депутатів, полкових комітетів та представників частин київського гарнізону було ухвалено рішення захищати здобутки української революції від російської агресії:
Небажання уряду рсфрр відкликати свої війська й укласти перемир’я для ведення переговорів про мир свідчить про те, що оборона від військ народних комісарів стає для нас обороною всіх здобутків революції на Україні (з публікації у газеті «Народня воля» (П’ятниця, 25 (12) січня 1918 року)).
Нагода виступити на захист української революції випала вже 18–19 січня (5–6 січня за старим стилем) 1918 року, коли загони Вільного козацтва за підтримки військовослужбовців київського гарнізону запобігли «кривавому водохрещу» — більшовицькому збройному виступу в Києві. Українські військові роззброїли червону гвардію та більшовицькі збройні загони, заарештували понад 200 більшовиків і здобули значні трофеї — 6 вантажних автомобілів зі зброєю, півтори тисячі рушниць, ручні бомби та шаблі.
Так українські військові довели, що їхні заяви не розходяться з ділом, а українські політики впевнились, що можуть розраховувати на збройну підтримку незалежності Української Народної Республіки. Це стало вагомим чинником на користь посилення позицій прихильників самостійності УНР Четвертим Універсалом Центральної Ради. Вже 19 січня на засіданні Малої ради промовці рішуче підтримували потребу проголошення незалежності України, що дозволило б посилити позиції української делегації на мирних переговорах у Бересті та організації оборони республіки.
Звернутися до нашої Української Центральної Ради з тим, аби вона, не дивлячись ні на які перешкоди з боку народніх комісарів та тих більшовиків-монархістів, котрі змагаються задушити загально-російську революцію, а зокрема Українську націю та інші, котрі все життя боролись за Волю та Землю, — об’явити 4 Універсалом Україну самостійною незалежною Народною Республікою. (Резолюція Другого Українського з’їзду 31-го армійського корпусу, 9 січня (цитовано за публікацією у газеті «Народня воля» (Неділя 27 (14) січня 1918 року. № 10. С. 4))).
Безумовно, переоцінювати реальну спроможність українського війська захистити здобутки національно-демократичної революції у січні — лютому 1918 року не варто. На тому-таки засіданні Малої ради 19 січня Генеральний секретар військових справ Микола Порш змушений був визнати, що української регулярної армії не існує, оскільки військо «перебуває зараз у стані повного розкладу». Тому в справі захисту країни «надії можна покладати тільки на революційні організації — партизанські отряди».
Однак і недооцінювати вагу тих організованих боєздатних загонів українського війська, які були готові виступити на підтримку самостійної Української Народної Республіки, також не слід. У цитованій вже промові Микола Порш зазначав: «Усього два дні, як Мала рада прийняла тимчасовий законопроєкт про волонтерську армію, одначе вже організуються партизанські, добровільні отряди. … Ці партизанські отряди вже готові вирушити на оборону України».
Справді, резолюції Всеукраїнської та Київської рад солдатських депутатів, Другого з’їзду 31-го армійського корпусу Південно-Західного фронту та інших зібрань свідчили, що українські військові готові підтримати проголошення незалежності України і стати на оборону новопосталої держави. Водночас наявних у столиці українських сил виявилось цілком достатньо для того, щоб придушити більшовицькі виступи у грудні 1917 і січні 1918 років. У поєднанні з засвідченою під час переговорів у Бересті готовністю держав Четверного союзу визнати незалежність Української Народної Республіки цього виявилось достатньо для того, щоб Центральна Рада проголосила своїм Четвертим Універсалом незалежність Української Народної Республіки.
