Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Витримка та сила духу Наталії Тарабалки вражає. Жінка втратила на війні сина — льотчика-винищувача Степана Тарабалку, проте знайшла в собі сили не просто жити далі, а й допомагати іншим. Вона облаштувала на Коломийщині оздоровчий центр «Тепло крилатої душі» в колишньому маєтку польських панів. У центрі проходять реабілітацію військовослужбовці, з ними працюють психологи, реабілітологи. Кошти, які отримала від держави за загибель сина, Наталія віддала на придбання автомобіля та амуніції для військових.
Жінка поділилась із кореспондентом АрміяInform спогадами про героїчного сина, а також тим, що допомагає триматись та не зійти з розуму. Каже щиро: підтримати мрію сина стати льотчиком-винищувачем їй як матері було непросто. Розповідає, коли Степан уперше сказав про свої плани, вони навіть кілька днів не розмовляли.
— Пояснювала, що немає знайомих, немає коштів, що це вкрай небезпечно… Проте що ближче до вступу, то розмова ставала дедалі наполегливішою. А потім ще й викладач ліцею сказав: «Допоможіть хлопцю, він так про це мріє…» Щеміло всередині неймовірно, але розуміла, що просто не в силі перечити сину. Він був до всього готовий. Треба ніс ламати, аби перегородка була рівна? Не проблема! Треба вчитись і тренуватись, поки всі друзі гуляють? Без питань! Можна сказати, що нам пощастило, адже того року замість 12 осіб набирали 25, тому вступити на омріяний факультет було трішки легше. Пам’ятаю, як приїхала через місяць після вступу, а Степан так схуд, що, здається, талію можна руками обхопити. Питаю: «Ще хочеш бути льотчиком?» У відповідь почула переконливе: «Звісно, мамо!»
Наталія згадує, як після перших самостійних польотів Степан поділився: «Певно, це все ж не моє…» Але пізніше закохався в професію настільки, що почувався в небі, як удома.
— Я завжди нервувалась. Але дружина Степана заспокоювала: «Мамо, чому ви хвилюєтесь? Степан займається своєю улюбленою справою і йому ще й за те гроші платять» Коли рік тому на Різдво Степан із родиною приїхав до нас у гості, побачила, наскільки ж він подорослішав та змужнів. Він розумів, що почнеться широкомасштабна війна, усвідомлював, що все можливо, казав дружині, аби та ставала самостійнішою, йшла на роботу, розбиралась із документами…
Після 24 лютого матір із сином спілкувалась рідко. Каже, боялась його турбувати, адже розуміла, що бойові вильоти потребують максимальної концентрації.
— Він був повністю занурений у роботу. Я зазвичай лиш слала йому повідомлення, а він коротко відповідав за можливості. Зрідка бачились по відеозв’язку. Мені не треба було слів. Його очі показували все жахіття війни… Можна було не запитувати, як і що. І без відповідей усе було зрозумілим.
13 березня 2022-го офіцер вступив у нерівний повітряний бій із силами противника, що переважали. Він не дав окупантам завдати удару по українському місту, чим врятував цілі житлові квартали від авіаційної атаки. У небі над Житомиром героїчний льотчик загинув, що стало справжнім потрясінням і для рідних, і для колег…
На його рахунку чимало бойових вильотів. У свої 29 майор рішуче винищував російських окупантів, що бомбардували мирні українські міста. Атакуючи ворога в повітрі, він зберігав життя людей на землі. На своєму МіГ-29 наближав перемогу над орками як міг…
Матері досі важко повірити, що сина немає. Навіть вірш написала, який починається словами: «Ти вирішив Героєм стати, а мати запитати?»
Зізнається, що неймовірно пишається сином, поважає його вибір, та його страшенно бракує…
— Волонтерство допомагає не зійти з розуму, хоч трішки заглушити біль від втрати. Настав той час, який вчить інших цінностей, який показує, хто є хто. Хочеться бути потрібною для інших дітей, синів, батьків… Мій син воював за Україну, й ми всі повинні наближати перемогу, хто як
