Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Я дивлюсь на небо кожен день,
Я дивлюсь на місяць і на зорі.
Не змінився зміст моїх пісень,
Часу всупереч і навіть долі.
Сльози втрат, надія на весну,
Де розлука — там слова до Бога.
Кожна мить — це думка про війну,
Кожен день — це наша Перемога!
Гарік Кричевський, грудень 2022 р.
Гарік Кричевський — відомий автор і виконавець пісень у стилі шансон. Ті, чия юність припала на буремні 80–90-ті роки минулого століття, чи не на пам’ять знають його пісні «Киянка», «Привокзальна», «Мій номер 245»…
Майбутній поет, композитор, співак народився у Львові, навчався в школі № 45, у паралельному класі з автором цієї публікації. Перший свій вокально-інструментальний ансамбль він організував у 13 років, тоді ж почав писати пісні. Популярність його творчості підтверджена численною армію прихильників, музичними преміями багатьох фестивалів авторської пісні. У 2012 році вів популярну програму «Круті 90-ті з Гаріком Кричевським» на телеканалі «НТН».
Гарік — заслужений артист України, волонтер. З початком повномасштабної війни росії проти України він зайняв чітку проукраїнську позицію: у перші її дні й на протидію роспропаганді розповів прихильникам свого таланту по всьому світу про російську агресію. Кошти з благодійних концертів, що дає Гарік Кричевський в містах Західної Європи, Ізраїлю, спрямовуються на допомогу Збройним Силам України, обладнання для дитячих лікарень.
Гарік Кричевський розповів АрміяInform про те, чим жив до 24 лютого минулого року і чим живе зараз — після цієї трагічної дати…
— Гарік, з огляду на те, що ми вчилися в паралельних класах у львівській школі № 45 і маємо купу спільних знайомих, спілкуватимемося на «ти»?
— Так, звичайно! Я пишаюсь, що серед моїх однокашників є ті, що служать у теробороні, у ЗСУ, а військова журналістика, інформування людей, що відбувається на фронті — це насправді крута й потрібна справа!
— Пригадай 24 лютого 2022 року. Як ти дізнався про початок агресії росії проти України?
— Ми були в Києві, готувалися до великого ювілейного концерту, котрий мав відбутися 4 березня у Національному палаці мистецтв «Україна». У нас щодня були репетиції зі старими та новими музикантами. Після концерту мали відправитися у тур.
Тоді у всіх засобах масової інформації казали про можливу війну, деякі люди, побоюючись її, покидали країну. Але я до останнього не вірив, що вона стане такою повномасштабною… Я думав, що якщо щось і почнеться — то це буде десь на Сході, де вона тривала усі ці вісім років.
Коли ми прокинулися від вибуху ракет у Києві, то, звичайно, це був шок — адже ніхто не міг припустити, що станеться таке безумство.
Я із сім’єю планував вперше заночувати в будинку, який я багато років реконструював під Києвом. Коли на столицю полетіли ракети, у нас була думка переїхати туди. Тому що за містом, мабуть, було б безпечніше.
На щастя, ми цього не зробили, адже наше містечко неподалік Житомирської траси потрапило під окупацію, і в моєму будинку жили орки, де неабияк побешкетували… Замість того, щоб моя родина там переночувала — там ночували бурятські танкісти. Багато жителів кортежного містечка по-суті стали тоді заручниками окупантів.
— Один із наших спільних знайомих розповідав, що вони розграбували твій будинок, але не взяли найціннішу річ — доволі коштовний музичний інструмент…
— Я був у Львові, коли росіян через місяць вибили звідти. Туди приїхав мій друг Рома, що служить в теробороні. Він надіслав мені відео, на якому було видно увесь той безлад, що вони лишили по собі. Не хочу навіть про це говорити. Усе, що можна було вкрасти, було вкрадене: телевізори, техніка, апаратура…
Але, з огляду на їхній «високий інтелект», не зрозуміли, що найціннішою річчю там була антикварна Yamaha Grand Piano — це такий дуже дорогий вінтажний музичний інструмент, який коштує щонайменше 10 тис. доларів. І головне, що його неможливо десь купити. Цей мені переправляли з Америки.
Орки його навіть не покалічили чи то завдяки якійсь щасливій випадковості, чи то просто не розуміли, що воно таке.
Тому що навіть мою колекцію дерев’яних скульптурок, котру я все життя збирав, — привозив із гастролей, вони просто спалили в каміні. Такий чистісінький вандалізм був…
— Уже за кілька днів від початку широкомасштабної війни ти у всесвітній мережі звернувся до своїх прихильників і спробував їм розповісти про те, що відбувається в Україні. Як ти вважаєш, хтось почув тебе?
— Сподіваюсь, — почули. Багато хто взагалі не розумів того, що відбувається: артисти з росії та з інших країн. Я спробував повідомити їм про це. Мені потім телефонували з тієї сторони — хтось вибачався, казав «ми не винуваті, пробачте нас», та були ті, хто погодився з тим, що відбувається. Тому в мене і з’явилася пісня «Шлях додому», де я говорю про те, що половину друзів я загубив, утім на цьому шляху в мене з’явилися нові люди…
Звернення Гаріка Кричевського до своїх глядачів у росії
— Ти зустрічався з королем шансону Віллі Токарєвим, що це була за людина?
— Віллі Іванович був би, я впевнений, проти цієї війни. Коли ми з ним зустрічалися, він дуже негативно сприймав те, що відбулося на Донбасі і в Криму, сильно переживав з цього приводу. Він був громадянином Америки, але мав квартиру в Криму. І, як я знаю, після анексії Криму припинив туди приїжджати.
Віллі Токарєв був дуже крутим чуваком, — я так скажу. Ми з ним познайомилися в Києві на концерті і він мене запросив до театру естради на «Шансон року». Тоді це був міжнародний конкурс, куди приїжджали артисти з усього світу.
Я був його прихильником, а він — моїм. Він чув мої пісні, а я з дитинства слухав його альбоми…
— Ти неодноразово ставав лауреатом музичної премії «Шансон року». Нещодавно один з учасників тих концертів денис майданов розповідав про тактику ЗСУ, котрі заварюють двері в домівках людей, щоб ті не вийшли, а самі з їхніх будинків відстрілюються…
— 12 разів я був лауреатом цієї премії. Утім, на щастя, я з ним не знайомий. Я чув, що ця людина «несе». На мою думку, його творчість взагалі не має нічого спільного з жанром «шансон», тобто це щось штучне.
— Знаю, що ти припинив свої виступи в росії. Якщо б у тебе була можливість знову опинитися на сцені «Шансону року», що б ти сказав глядачам?
— Я б не став цього робити зараз. Я навіть не хочу таку ситуацію екстраполювати — це нереально. Можу уявити, що через якусь кількість років там, припустимо, все зміниться і відновляться наші дипломатичні, торгово-економічні та культурні стосунки. Тоді я б вийшов на ту сцену, але це була б сцена зовсім іншої країни — країни, в якій уже б не було майданових та інших, подібних їм…
— Пригадай своє дитинство. Коли ти написав свою першу пісню, коли організував свій перший ВІА?
— Слухай, я так намагався згадати… Невеличкі вірші я складав зовсім з раннього віку, а пісню — якщо не помиляюсь, я написав коли ми намагалися створити шкільний ансамбль, коли нам було по 13 років.
— Про що була ця пісня?
— (сміється. — Авт.) Про піратів… На жаль, ця пісня не збереглась. Як пам’ятаю — у до мажорі і написана вона була явно під враженням від «Машини часу». Такий собі плагіат на пісні цього гурту. У той час свого власного стилю я ще не мав.
У школі № 45 у нас був свій ансамбль, де грав на гітарі старший за нас на кілька років Коля Єфремов. Можливо, ти його пам’ятаєш?
— Так, потім він працював у відомому львівському гурті «Сталкер», ВІА «Перше Причастя», що виступав у «Різдвяних зустрічах» Алли Пугачової, «Віа Грі». А як називався ваш шкільний ансамбль?
— Ми назву ансамбля змінювали чи не щодня… Це була велика проблеми — ми так і не знайшли йому кінцевої назви. Пам’ятаю, такі смішні, як, наприклад, «Крыша» — тому що якийсь час ми репетирували на горищі. Називали наш гурт «45», не 245, а просто 45 — за номером нашої школи…
«Падает дождь, на крышу дома
Капли стучат, и их дробь отдается во мне
Вижу тебя и мне так знакома
Эта печаль свойственная тебе».
Капли стучат, и их дробь отдается во мне
Вижу тебя и мне так знакома
Эта печаль свойственная тебе».
Семикласник Гарік Кричевський (Львів. 1977 р.)
Зазвичай ми грали на якихось шкільних зборах, дискотеках, поза шкільними стінами — в Політехнічному інституті на танцях, весіллях. Я тоді свої пісні не показував — це був зовсім інший жанр: поп-, рок-музика, диско — усе модне, танцювальне, що хотіли чути люди, такий собі «ресторанний репертуар»… Зараз це називають «кавер».
— А коли і де ти виконав свою першу пісню?
— Свої перші пісні я виконав у нашій школі. Соромливо не оголошуючи, що вони мої. Ба більше, я тобі скажу, коли я вчився в медінституті і я вже грав у професійному оркестрі у Палаці молоді «Романтик» — найпопулярнішій дискотеці Львова. Перший склад цього гурту були ті, хто згодом став «Братами Гадюкіними» — гурт «Кузі» (Сергій Кузьмінський. — Авт.) Коли їх звідти вигнали, на їхнє місце я прийшов зі своїм гуртом, який назвали також «Романтиком».
У його репертуарі було кілька моїх пісень, але не можна було писати, що це пісня якогось невідомого Гаріка Кричевського. Ми там придумували якусь маячню — писали, що автор творів якийсь літований композитор. Звичайно, це ніхто не перевіряв і, отже, «авторські» за це не отримував.
— Я пригадую початок 90-х, коли твої пісні лунали чи не на всіх площах і вулицях, з усіх кіосків, де продавали касети з аудіозаписами…
— Це десь 94 рік… Хоча альбоми ці були записані у 91–93-му, а вже у 94 році вони розлетілися якось дуже «вірусно».
— Ти пам’ятаєш той момент, коли став популярним, коли про тебе всі заговорили, стали впізнавати на вулиці?
— Популярність моїх пісень — вона сильно випередила мою популярність, як автора, музиканта, артиста. Багато років мене взагалі ніхто не знав в обличчя. Тоді мене не показувало телебачення, ще не було інтернету. І ніхто не зрозумів, хто співає ці пісні…
Ніхто на вулиці мене не впізнавав. Ба більше, замість мене могла давати концерти будь-яка інша людина, котра вміла співати, підробляти голос, тембр. Що, до речі, й було.
В Америці був такий «пасажир», котрий під моїм ім’ям гастролював з моїми піснями. Ми його потім вичислили.
Коли я почув, що мої пісні лунають зі всіх прасок, як то кажуть, — це було для мене дуже несподівано, я не вірив, що таке можливо взагалі. Потім почались численні гастролі. І вже за кілька років, коли «підтягнулося» телебачення — уже у цей момент мене почали впізнавати.
Тому в мене не було такого відчуття — коли в одну ніч ти стаєш якимось відомим артистом. Я й зараз вважаю, що я ніяка не зірка, а просто автор-виконавець.
Я зараз згадав, пам’ятаю той день, котрий став для мене дуже великою емоційною подією. Ми приїхали на гастролі до Одеси, і з ресторану на перехресті Дерибасівської та Катерининської звучала моя пісня, котру грали музиканти. Саме це стало для мене дуже серйозним визнанням. Адже мої пісні вже крутили по радіо і показували по телевізору, але, коли музиканти виконують у ресторані твої пісні — значить вони популярні, значить їх замовляють люди. Я тоді сказав своїй дружині: «Анжела, якщо їх грають, то, мабуть, я написав непогані пісні… мабуть».
— Ти згадав свою дружину Анжелу. Коли ви познайомилися? Розкажи про свою родину…
— Ми з нею познайомилися, коли в мене була інтернатура після інституту в 1989 році. Хоча вона також медик за освітою, як і я, але в якийсь період часу Анжела стала моїм директором… Не просто дружиною, другом, а директором нашого колективу.
Діти мої вже дорослі. Донька закінчила медінститут. Вікторія з п’яти років на сцені, нині також захоплюється музикою та іноді зі мною виступає — співає у бек-вокалі.
Син навчається на другому курсі медичного. У зв’язку з війною навчається дистанційно…
«У той період часу я був переконаним холостяком, без жодних планів на одруження, — каже Кричевський. — І тут цей ангел спустився з неба, щоб мене якось поставить у стійло. І в неї це вийшло». Анжела, племінниця відомого альтиста Юрія Башмета, стала дружиною Кричевського у 1991 році.
— Як ти прийшов до цього жанру — «міського романсу», «шансону»?
— Ці всі назви насправді вигадали музичні критики. Хтось називає це «шансоном», хтось — «міським романсом», хтось — «жанровою піснею». Я ніяк до цього не йшов, просто писав пісні під гітару для себе, для друзів, для душі. І те, що вони вписалися до цього жанру, до речі, суперечливо. Те, що ми називаємо сьогодні «шансоном», — то це поняття, котре складається, на мій погляд, з кількох абсолютно різних музичних течій. Починаючи від дворової блатної пісні, сатиричної пісні, музичних картинок, закінчуючи стилем «босса-нова».
Хоча це все дуже умовно. Якщо професійний музикант послухає мої альбоми, то він знайде там і елементи джазу, і «латино», і «босса-нова». Я розумію це так: будь-яка пісня, яка має зміст, де є сенс слухати слова, — це те, що зараз називають «шансоном».
— У нас є своє визначення такого жанру — «співана поезія»…
— У Львові, наприклад, був такий стиль — «батярська пісня». Це те, що прийнято на пострадянському просторі називати «шансоном». Батяри співали гумористичні, сатиричні пісні про хуліганів, про дворове життя й, звичайно, про кохання.
Львівські батяри — субкультура середини 19 століття — середини 20 століття. Назва «батяр», ймовірно, виникла від угорського «betyar», що означає особу, яка має дивні погляди і робить непередбачувані вчинки, авантюриста, гульвісу. Їхнє гасло: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати». Батяри залишили у спадок гумористично-ліричні пісеньки, анекдоти, оповідки, які сьогодні називають «батярським фольклором». 2008 року Львівська міська влада запровадила День львівських батярів, що відзначають 1 травня під закликом «Батяри всіх країн, об’єднуйтесь».
— У тебе є пісні, присвячені рідному місту — Львову. Наприклад, «Львівський дощ». Є пісні українською мовою.
— Пісня «Львівський дощ» була написана російською мовою, але потім я зробив україномовну версію. Я маю десь п’ять пісень українською мовою, а взагалі їх набагато більше. У мене був проєкт під назвою «Електро Гриць». Це був україномовний альбом, записаний ще у студентські роки, котрий згодом надихнув Кузю на створення гурту «Брати Гадюкіни». Та був такий собі стиль стьобу, гумору на західноукраїнському діалекті. На жаль, альбом втрачено… Якщо у когось зберігся той старий запис — дуже прошу мені його передати.
Якщо ж казати про сучасність, то я нещодавно написав пісню… Тобі я її вперше анонсую в цьому інтерв’ю — це «Я сумую за тобою». Це пісня про наші дні, там є настрої, викликані війною, з тим, що відбувається зараз у душах наших людей. Ще треба попрацювати над аранжуванням, записати її. Сподіваюсь, що протягом місяця вона побачить світ.
— На жаль, не можу обійти тему горя, що принесла ця повномасштабна навала ворога. Ти займаєшся волонтерством, під час своїх концертів збираєш кошти. На які потреби вони йдуть?
— Я так не люблю це рекламувати! Взагалі, я обережно ставлюсь до людей, котрі свою допомогу країні піарять… Іноді я дивлюсь у соціальних мережах, як вони хваляться своєю діяльністю, але мені здається, що це вимагає тиші. Я намагаюсь цього не робити.
— І все ж?
— Можу сказати, що чим можу — тим допомагаю. Відносно нещодавно ми відіграли концерт у Франції, кошти з якого пішли на ремонт, обладнання київського Охматдиту. Не лише я, були інші, хто цим займався — і в нас вийшло.
Також давали благодійні концерти в Європі, в Ізраїлі. Зараз готуємося до серії концертів у Німеччині та Чехії. Обов’язковою моєю умовою для організаторів є те, що зібрані кошти підуть на благодійну допомогу нашій країні.
Ми з братом відправляли до України автомобілі й дещо інше. Ти знаєш, мені здається, що про це не треба багато розповідати, це треба робити…
— Коли тебе побачать глядачі в Україні?
— А взагалі я дуже хотів би виступити у Києві. Я дуже сподіваюсь, що восени вийде зробити той концерт, котрий не відбувся через війну. Я дуже сподіваюсь, що вона закінчиться до того часу. Багато людей купили квитки на 4 березня 2022 року, вони ці квитки зберігають і зможуть по них прийти на мій майбутній виступ у Палаці «Україна». Також одними із перших міст, де я б виступив — це Одеса і Львів.
-
- Фото з архіву Гаріка Кричевського
-
- Фото з архіву Гаріка Кричевського
— Що б ти побажав тим, хто наближає нашу Перемогу?
— Зрозуміло, що мої друзі й приятелі — переважно люди такі ж дорослі, як і я… (сміється. — Авт.) м’яко кажучи. Утім, маю чимало знайомих, котрі зараз служать у ЗСУ, особливо в територіальній обороні.
Я хотів би, по-перше, сказати їм величезне Дякую за службу, найменше, що можна зробити — подякувати усім, хто захищає нашу Батьківщину і, по-друге, звичайно побажати їм повернутися з Перемогою живими й здоровими додому.
А всім нашим людям я бажаю стійкості, мужності і, головне, не втрачати надії, оптимізму, вірити у Перемогу і вірити в те, що життя нормалізується і Україна стане чудовою, великою, потужною європейською державою, вступить до Євросоюзу, а отже виключить взагалі можливість виникнення ситуації, котру маємо зараз.
Треба в це вірити і за можливості щось для цього робити!
— Гарік, щиро дякую за це мультимедійне інтерв’ю, за твою громадянську позицію, за твою творчість! Сподіваюсь, твої побажання справдяться і наша Перемога не за горами!
Фото з архіву Гаріка Кричевського
