Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Щодня російська пропаганда розповідає світові, як їхня країна невтомно веде боротьбу з «нацизмом в Україні». Але чомусь не каже, як сама використовує досвід гітлерівських нацистів часів Другої світової війни. Іноді навіть перевершуючи своїх вчителів. Наочний приклад невиправданої жорстокості: захоплення й майже повна руйнація Маріуполя, вбивство тисяч його жителів. Згадаймо хронологію тих трагічних днів і підступні злочини загарбників.
Уже 24 лютого 2022 року, під час початку повномасштабного вторгнення, місто піддалося масованому ракетному обстрілу. Причому вогонь вівся безпосередньо по промисловій та цивільній інфраструктурі. 1 березня по житлових кварталах міста було завдано удару ракетними системами «Точка-У» з касетними боєголовками. Тобто ворог цілеспрямовано почав знищувати мирне населення. 2 березня місто пережило 15-годинне безперервне бомбардування важкою артилерією, РСЗВ та авіацією. В місті зникли тепло, водо- й електропостачання. Не було мобільного зв’язку. Люди ховалися в підвалах, не могли приготувати собі їжу, відчувалася нестача продуктів і питної води. Пили воду навіть із батарей та збирали дощову.
Комунальні та екстрені служби не могли відновлювати комунікації, надавати допомогу пораненим через постійні обстріли. Люди виходили зі своїх домівок, щоб приготувати у дворі на багатті їжу або набрати в цистернах воду. На вулицях збиралися великі черги. Саме в цей час окупанти завдавали ударів артилерією по скупченню цивільних. Кількість загиблих росла з кожним днем. Крім того, на початку березня взялися заморозки й на тлі відсутнього тепло- та електропостачання люди почали помирати від переохолодження.
4-5 березня почалися масовані авіаудари. 9—12-поверхові будинки згорали вщент разом зі своїми мешканцями, тому що пожежні служби не встигали надавати допомогу. Іноді люди вистрибували з вікон, намагаючись врятуватися від вогню. 6 березня мала відбутися друга спроба евакуації з міста. Керівництву Маріуполя вдалося організувати 30 автобусів, щоб евакуювати 5 тисяч цивільних і поранених, проте загарбники почали обстріл і пошкодили 21 автобус — евакуацію було зірвано. Також було обстріляно артилерією Міжнародний Комітет Червоного Хреста та український філіал Червоного Хреста, які працювали в Маріуполі. 9 березня ординці обстріляли пологовий будинок, унаслідок чого було поранено 17 людей, зокрема вагітну жінку.
Через нестачу продовольства люди їли домашніх тварин і полювали на голубів. Їжу шукали по розбитих будинках і покинутих квартирах. Загиблих ховали просто на подвір’ях багатоповерхівок і в парках. 15 березня «гуманітарним коридором» вдалося вивезти близько 20 тисяч людей. На пунктах пропуску представники фсб рф змушували мешканців на камеру розповідати, як «нацисти» з полку «Азов» не випускають їх із міста та знущаються з них.
16 березня російська авіація завдала авіаудару по драмтеатру, в якому переховувалася майже 1 тисяча містян. Унаслідок влучання авіабомби під завалами загинуло понад 300 осіб. Точна кількість жертв досі невідома. 19 березня росіяни розбомбили ще одну будівлю з великим сховищем у Маріуполі — школу мистецтв, де перебувало близько 400 мирних мешканців. Рятувальники не змогли туди потрапити через постійні авіаудари й артилерійські обстріли.
Наприкінці квітня в місті вже було зруйновано майже 90 % житлового фонду. Під руїнами залишилися тисячі мертвих тіл. Тих, хто залишався живий, загарбники вивозили у фільтраційні табори та примусово відправляли на територію рф. Лише за приблизними підрахунками за два місяці агресії росія вбила до 25 тисяч мирних жителів міста. Але це не остаточні цифри. Якщо враховувати сотні людей, що залишилися під завалами або згоріли в пожежах від обстрілів, мова може йти про 100 і більше тисяч.
Для порівняння: окупація Маріуполя військами вермахту під час Другої світової війни тривала майже два роки — з 8 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року. За радянською статистикою (зазвичай треба ділити на 2), за цей час загинуло 10 тисяч жителів, 50 тисяч було вивезено в Німеччину. Але навіть у таких умовах у місті постраждало не більше як 30 % цивільної інфраструктури. Працювали магазини, приватні підприємства, школи, кінотеатри, заклади культури й відпочинку. На відміну від теперішнього часу, тоді майже весь історичний центр залишився неушкодженим.
Згадую, як за часів незалежності жителі Маріуполя пишалися будівлями на площі перед драмтеатром. Нижче, на проспекті Миру, був розташований найстаріший заклад культури міста — Центр сучасного мистецтва «Готель Континенталь», якому було понад 120 років. Там відбувалися культурні та розважальні заходи для містян. У цьому будинку з 2017 року працював корпункт для журналістів-військкорів, які працювали на Донецькому напрямку. Пам’ятаю, як ми урочисто його відкривали…
Проте ключове слово в цих спогадах «був». Ординці перетворили його на суцільну руїну, в якій не залишилося жодного вцілілого приміщення. Теж саме сталося зі славнозвісним 4-поверховим будинком з годинником на башті в самому центрі міста. Сьогодні архівні свідчення потерпілих від німецьких окупантів громадян на тлі російських злочинів мають доволі непереконливий вигляд.
Наприклад, у публічному листі «Акт про злодіяння в Маріуполі», складеному від імені «представників громадських організацій і військових частин» 15 вересня 1943 року, дуже гучні звинувачення в насильстві й геноциді підтверджуються такими доказами: «За два роки окупації німці перетворили місто в руїни…», «гітлерівці всіляко принижували гідність радянських людей. Назви вулиць з іменами російських людей були замінені німецькими», «у кіно радянські громадяни допускалися тільки на денні сеанси й були зобов’язані поступатися місцем німцям», «на багатьох лавах міського саду були написи „тільки для німців“».
Дуже цікаво, якщо саме це і є проявами геноциду в розумінні радянської пропаганди, то чим тоді вважати злочини російських загарбників у Маріуполі, які вони скоїли під час воєнної агресії вже у XXI столітті? У зв’язку з цим російським обивателям було б непогано дізнатися, чим відрізняється російський нацизм від, наприклад, гітлерівського. Це можна зробити дуже просто: порівнюючи наслідки того, що скоїли на території України перші й другі. Найкращі підспівувачі кремлівської верхівки в барвистих кольорах розповідають про священну війну з «українськими нацистами». Підсвідомість обивателів наповнюється почуттям ненависті до українців, тому що це єдиний мотивувальний чинник, який змушує відправляти на забій ще тисячі зомбованих росіян.
Фото з відкритих джерел
