Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Забезпечити зв’язком. Здавалося б, нічого особливого й важкого. Але командир взводу передавальних радіопристроїв одного з підрозділів зв’язку повітряного командування «Південь» майстер-сержант Віталій на псевдо «Єнот» знає, що це далеко не так. Інакше навіщо в перший день широкомасштабного вторгнення рашисти завдавали ракетних та авіаційних ударів, зокрема, й по вузлах зв’язку? Все дуже просто: позбавивши зв’язку — позбавлять управління. Проте їхні плани зазнали краху, і наші воїни-зв’язківці показали, що готові до всього.
Впевнено керує підлеглими і виконує складні завдання й Віталій. Майстер-сержант запевняє, що все це завдяки його підготовці, адже впродовж останніх років він чимало навчався та тренувався, аби успішно працювати в умовах інтенсивних бойових дій.
— Моя служба почалася у 2015 році, коли після закінчення технікуму я проходив строкову службу. І хоча до цього я здобував фах будівельника автомобільних доріг, але все, що було пов’язане зі зв’язком, видалося мені надзвичайно цікавим та перспективним. Ось і підписав контракт та залишився у своїй частині на посаді радіотелефоніста, — пригадує Віталій.
Чоловік і справді захопився своєю новою професією, і постійно вивчав щось нове, не соромлячись питати порад у більш досвідчених колег. Як результат — вже за декілька місяців йому запропонували посаду начальника станції. Відтак незабаром Віталій вже був у навчально-тренувальному центрі, де проходив курси лідерства, базову і фахову підготовку, опановуючи новітні засоби зв’язку.
— На той час до нашої частини почали саме надходити засоби радіозв’язку виробництва компаній Harris, Motorola та супутникового зв’язку вітчизняного виробництва. Звісно, щоб мати з ними справу, самого ентузіазму було замало — вони потребували ретельного вивчення, — говорить «Єнот». — Але найкращий досвід можна здобути лише на практиці, і ми практикувалися. Було чимало навчань і завдань, які дозволили набути необхідних навиків, так би мовити, набити руку так, що здатен виконувати свою роботу із заплющеними очима.
У тому ж році Віталій знову повернувся до навчально-тренувального центру, але вже для того, щоб пройти сержантські курси та здобути знання для роботи з особовим складом. А після повернення він разом з побратимами вирушив у район проведення ООС, де майже пів року воїни-зв’язківці забезпечували зв’язок підрозділам Повітряних Сил ЗСУ. Там військовий отримав звання молодшого сержанта, а ще добре усвідомив: сидіти на місці йому точно не доведеться. І мов у воду дивився, навіть повернувшись з ООС до частини, певно, й дня не було, щоб він не залучався до якихось навчань чи тренувань. Бували ситуації, коли зв’язківцю давали техніку, яку він вперше бачив і ставили якесь завдання, тож вчився на ходу. І йому то було навіть до вподоби, адже з’являвся азарт і бажання довести собі, що здатен на більше. Ще одним випробуванням і перевіркою на мужність стало 24 лютого 2022 року.
— Тоді я був на одній зі станцій із завданнями в одному з населених пунктів на півдні країни, ночував на території військової частини, яку зранку обстріляли рашисти. Перша ракета влучила приблизно за 100 метрів від приміщення. Ми перечекали обстріл, уточнили ситуацію і отримали перші вказівки. Щойно стало спокійніше, ми з водієм висунулися до своєї машини. На щастя, в неї потрапило лише 2 осколки, тож була на ходу. Ми швидко перевірили обладнання, запустили, і далі по команді відійшли на правий берег Дніпра, — пригадує Віталій.
Того дня маршрут у військових зв’язківців був нелегким. Напруга наростала щохвилини. А коли під’їжджали до Херсонщини, де йшли обстріли, стало геть непереливки.
— Звідти ми вирушили в напрямку Миколаївської області. Їхали не по прямій, а зигзагами, петляли й уникали відкритих ділянок. Дорогою бачили згорілі військові автівки і ворожі гелікоптери. Адреналін зашкалював, але до вечора ми таки дісталися до визначеного місця, — продовжив майстер-сержант.
З того дня служба Віталія триває щоденно у режимі 24/7. Виїхати на визначене місце, розмістити радіостанцію, розгорнутися і увійти у зв’язок — і так за будь-якої погоди, вдень і вночі, іноді без сну і відпочинку. Але жодного разу військовий не дозволив собі нарікати на напругу чи втому, бо розумів — зв’язок, як повітря, потрібен підрозділам Повітряних Сил ЗС України для боротьби з російськими загарбниками.
— Уявіть, в небі бойові літаки, а як, наприклад, тим же зенітникам дізнатися без зв’язку, чиї вони — ворожі чи наші. Тому і їздимо по позиціях, щоб завжди був зв’язок командування з авіаційними, зенітними ракетними та радіотехнічними підрозділами, — пояснює «Єнот». — Екіпажі радіостанцій постійно на посту. Це непросто і потребує відповідних навичок. Та навіть фізичного гарту, аби швидко розгорнути техніку й озброєння.
А ще, за словами зв’язківця, треба мати залізні нерви, коли на тебе лягає відповідальність за дії, від яких залежить життя людей.
— Особисто мені було б легше, якби всі ті ракети й безпілотники летіли в нас, і ми відповідали лише за себе, але, на жаль, наш ворог цинічно тероризує мирне населення. І коли ти розумієш, що у разі найменшого промаху постраждають невинні люди, працювати доводиться на межі стресу, — говорить Віталій.
Командири добре знають, що 28-річний командир взводу справжній профі у своїй справі, тому довіряють йому найскладніші завдання, ні на мить не сумніваючись у тому, що він їх виконає. Такий беззаперечний авторитет фахівця Віталій заробляв не один день, і дався він йому нелегко.
— Доводилося працювати в різних умовах, звик до болота, снігу й спеки, але найважче було, коли йшов дощ і одразу брався кригою, бо апаратуру треба одразу чистити, щоб не втратити зв’язок. Про руки взагалі мовчу, то вже другорядне, — з посмішкою говорить «Єнот».
На командира взводу вдома чекають батьки, які надзвичайно хвилюються за свого сина, але і пишаються ним. Вони знали, що їхній Віталій у будь-якому разі став би на захист рідної країни. Ніколи не вчинив би інакше, бо не дозволило б ні виховання, ні любов до Батьківщини, яка в українців, здається, закладена в генах. А сам воїн мріє швидше приїхати до своїх близьких і рідних, щоб міцно їх обійняти і промовити: «Я ж казав, що все буде добре!».
Взагалі, майстер-сержант вважає себе оптимістом і запевняє, що такими є всі наші захисники, які, попри втому, біль і нелегкі умови, продовжують жартувати.
— Як наші військові підтримують бойовий дух? З усмішкою, — каже Віталій. — З усмішкою ми і зустрінемо нашу перемогу.
