Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
125 років тому, 6 січня 1898 року, в Дебальцевому народився геніальний український поет, письменник і перекладач Володимир Сосюра (1898–1965). Низка його ранніх поезій і частина автобіографічного роману «Третя Рота» присвячені добі Перших визвольних змагань, коли юнакові випало воювати в лавах Третього гайдамацького полку Армії УНР (до того – Гайдамацький кіш Слобідської України), кілька разів потрапляти в полон (до червоних і білих росіян та повстанців Нестора Махна) і, зрештою, потрапити до червоної армії.
|
То не вітер віє із тьми-домовини,
То не сови будять помертвілий край. Чути плач і стогін з милої Вкраїни… Знов москаль мордує мій коханий край.<…> |
Гей, ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…
Вже в cвій край холодний утіка москаль. Скоро встане сонце, і загинуть тучі, Як загине в серці днів моїх печаль.(газета «Український козак», 1 липня 1919 року) |
Перші з віршів молодого поета вже від 1917 року друкували в різних газетах. Зокрема, у фронтовій газеті Української народної армії «Український козак», яку видавало Польове відділення Міністерства преси та пропаганди УНР як щоденну, були опубліковані вірші Володимира Сосюри «Я знаю: буде час, і сонце ясне встане…» (27 червня 1919 року) і «То не вітер віє із тьми-домовини…» (1 липня 1919 року).
Із заяви поета до бюро парткому Спілки радянських письменників України від 1949 року відомо, що під час служби у Третьому гайдамацькому полку йому пощастило видати і найпершу збірку своїх поезій під назвою «Пісні крови». Найімовірніше, її надрукували1919 року у Проскурові за кошти, надані командиром полку Омеляном Волохом: «…на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій “Пісні крови”, де на обкладинці було моє справжнє прізвище – Сюсюра». На жаль, на сьогодні віднайти цю збірку не вдалося. Це змушує дослідників навіть припускати, що поет міг її вигадати.
Існує також низка інших гіпотез щодо ранньої революційної творчості Володимира Сосюри. Найцікавішою з них є поширена версія, що відомий вірш поета «Комсомолець» початково мав назву «Гайдамака», і, відповідно, був написаний з українських національно-патріотичних, а не більшовицько-комуністичних позицій.
| Комсомолець
Бій відлунав. Жовто-сині знамена Аж до кісток пропікає очима. «Є комсомольці між вами, я знаю, «Всі ви такі, як і я, чорнобриві — «Ну, так пощади не буде нікому! |
Гайдамака
Бій відлунав. І червоні знамена Аж до кісток пропікає очима. «Є гайдамаки між вами, я знаю, «Всі ви такі ж, як і я, чорнобриві — «Ну так пощади не буде нікому! |
Припущення про існування ніде не друкованого національно-патріотичного варіанта вірша доволі популярна і давня. Версія, судячи з усього, була поширена ще за життя поета. Принаймні, письменник Борис Антоненко-Давидович (1899–1984), пишучи про Володимира Сосюру в листі до Григорія Гребенюка від 31 травня 1979 року, зазначав: «…балада про комсомольців була спочатку “Баладою про гайдамаків”, що кінчалася словами: “Я – гайдамака! Стріляй!” Сосюра ґвалтував свою музу, змушуючи її бездарно відгукуватись на всякі офіційні дати, і воднораз пописував нишком усякі “захалявні” вірші… Це трагедія поета, а може, й усієї нашої сучасної літератури. Двоїстість губила в Сосюрі поета, дарма що в душі він лишався таким же, яким пішов 1918 року в 3-й Гайдамацький полк».
А літературознавець Михайло Слабошпицький у нарисі про Євгена Маланюка в книзі «25 поетів української діаспори» згадує, що про це саме розповідав поет Олесь Жолдак (1918–2000): «…покійний Олесь Жолдак, покликаючись на самого Сосюру, розповідав, що балада “Комсомолець”, яку нас змушували зазубрювати у школі, насправді мала зовсім інший текстологічний варіант: “Бій одлунав… І червоні знамена // затріпотіли на станції знов…// І до юрби полонених // сам комісар підійшов…”; знаний нами рядок “– Є комсомольці між вами!.. Я знаю!” насправді звучав: “– Є гайдамаки між вами!..”, а завершувався вірш словами не “– Я – комсомолець… Стріляй!..”, а “– Я гайдамака… Стріляй!..”».
Беззаперечні докази існування версії вірша з гайдамакою відсутні – немає ні рукопису, ані публікації часу Перших визвольних змагань. Однак в автобіографічному романі поета «Третя Рота» можна віднайти низку сюжетних і навіть почасти текстологічних паралелей з рядками поезії. Ось лише дві найяскравіші з них, в яких ідеться про поневіряння Володимира Сосюри з товаришами після того, як їхній гайдамацький полк зазнав поразки від більшовиків.
…недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».
– Який «пачпорт», коли ми мобілізовані?
– Та що там з ними базікати! До штабу їх.
А жінки не віддають нас, плачуть та приговорюють
– Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.
Складно не помітити, що слова жінок, які намагались захистити парубків від видачі більшовикам, дуже подібні до висловлювання комісара з вірша, якому «шкода розстрілювать всіх», бо вони такі, як і він – «чорнобриві».
Ще виразнішою є паралель слів Володимира Сосюри, сказаних у відповідь на запитання місцевого дядька, з останнім рядком поезії:
Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою, тікаємо додому. Лежимо на печі. Дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:
– Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій?
Я сказав:
– Так, ми гайдамаки.
Як би там не було, Володимир Сосюра ніколи не забував про своє гайдамацьке минуле, чесно, відверто і з теплотою згадуючи й розповідаючи про нього. Робити це він почав уже 1926 року, опублікувавши в журналі «Червоний шлях» спогади під назвою «З минулого», які згодом увійшли до роману «Третя Рота». Не облишав він його і в поезії, часом так само граючись у підміну слів в окремих рядках:
І пішов я тоді до Петлюри,
як громами в степах загуло. (варіант: Бо у мене штанів не було).
Скільки нас отаких попід мури
од червоної кулі лягло.
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами
оселедець, погони і шлик.
Молодий Володимир Сосюра назавжди лишився залюбленим в Україну гайдамакою, попри всю свою подальшу біографію, членство у компартії й ідеологічно ангажовані твори. Саме з цієї «петлюрівської» молодості постала згодом його славнозвісна поезія «Любіть Україну!» і чуйні вірші про рідну Донеччину.
Ілюстрації з відкритих джерел.
