Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
28 грудня виповнилось 130 років від дня народження Степана Лазуренка (1892–1969), одного із засновників знаменитого Першого українського полку імені Богдана Хмельницького — найпершої українізованої після Лютневої революції 1917 року військової частини у російській армії. У Богданівському полку він пройшов шлях від командира сотні у травні 1917 року до командира полку з середини листопада 1918 до червня 1919 року.
Зі спогадів Степана Лазуренка: Щаслива доля судила мені впродовж 3-х років не лише брати збройну і активну участь у визвольній боротьбі України 1917–1920 років, але також бути співтворцем, а пізніше командиром першої регулярної військової одиниці новітньої Української Армії — Першого Українського Козацького ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полку, який і започаткував відродження Української Армії та вславив себе в боротьбі за волю і незалежність України. (Степан Лазуренко. Перший Український Козацький ім. Гет. Б. Хмельницького Полк // Вісті Комбатанта. 1967. № 2. С. 19).
Народився Степан Лазуренко 28 грудня 1892 року в місті Гадяч на Полтавщині. Походив з міщанської сім’ї, яка, за численними свідченнями, мала козацьке коріння. Народження в колишній гетьманській столиці й походження визначили долю юнака — як писав у некролозі полковника Олександр Шаповал, «все, що мало те місто в собі славного, українського, старовинного … невидимими впливами будило у юнака Степана голос предків і кликало його бути вояком. Бо в ньому на те все відгукувалась кров козацька, кров предків…»
Після закінчення Гадяцької гімназії юнак навчався на учительських курсах, організованих губернським земством у Полтаві, а з початком Першої світової війни був мобілізований до війська. 1915 року закінчив Віленське військове училище і розпочав службу у 325-му піхотному Царьовському полку російської імператорської армії, у складі якого воював на Південно-Західному фронті. За бойові заслуги був нагороджений золотою зброєю «За хоробрість».
Лютнева революція 1917 року застала штабс-капітана Степана Лазуренка в Саратові, у складі 91-го пішого запасного полку, куди його відрядили після двох років перебування на фронті. Вже там він долучився до українізації війська, беручи участь у роботі Товариства вояків-українців. В усіх військових частинах, де були українці, подібні осередки пильно стежили за подіями в Україні й надсилали до Києва своїх представників, що готові були долучитись до творення національних збройних сил. Опинився серед них і Степан Лазуренко, якому судилося взяти участь у створенні першої української військової частини — Першого українського полку імені Богдана Хмельницького.
Зі спогадів Степана Лазуренка: 1 травня 1917 р. на Сирецькому полі під Києвом відбулося українське військове свято «Перших Квітів». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які вже були підготовані Військовим Клюбом Гетьмана Полуботка і самочинно проголосили себе Першим Українським Козацьким ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полком. За кілька днів було переведено організацію полку. … На Першому Всеукраїнському Військовому З’їзді, що відбувся у Києві 5–12 (с[тарого] с[стилю]) травня 1917 р. Богданівці з своїм прапором несли почесну варту і З’їзд потвердив існування полку з усім його попереднім складом та затвердив його назву. Богданівський полк став опорою українського національного руху і основою створення Української Армії. (Степан Лазуренко. Перший Український Козацький ім. Гет. Б. Хмельницького Полк // Вісті Комбатанта. 1967. № 2. С. 19, 20).
Богданівському полку судилося брати участь у багатьох ключових подіях доби Перших визвольних змагань. Зокрема, саме богданівці охороняли приміщення Оперного театру під час проведення там ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, який не лише взяв курс на творення національних збройних сил, але й став запорукою оприлюднення Першого Універсалі Центральної Ради, який проголосив автономію України. Саме спираючись на вірний Богданівський полк Центральна Рада зупинила виступ полуботківців, а згодом і запобігла більшовицькому перевороту в Києві у грудні 1917 року. Яскравою стала участь Першого українського полку імені Богдана Хмельницького у проголошенні Третього Універсалу Центральної Ради 20 грудня 1917 року:
Зі спогадів Степана Лазуренка: Богданівці зі зброєю, ще в шинелях російської армії, колоною стояли також біля пам’ятника Богдана Хмельницького. Після короткого звернення Голови УЦРади проф. М. Грушевського до українського народу, Генеральний Секретар Микола Ковальський відчитав Третій Універсал, в якому пролунали слова: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Під голосні дзвони в церквах нарід і військо в захопленні кричали: «Слава»! «Слава»! «Слава»! А потім усі присутні стали на коліна і проспівали: «Ще не вмерла Україна». Це був надзвичайно зворушливий історичний момент. Його ніколи нам не забути. Після цього перед членами УЦР, Уряду та представниками Антанти, під звуки запорозького маршу, Богданівці стрункими рядами, з наїженими багнетами, чітко крокуючи пройшли церемоніяльним маршом і на привітання голосно відповідали: «Слава»! (Степан Лазуренко. Перший Український Козацький ім. Гет. Б. Хмельницького Полк // Вісті Комбатанта. 1967. № 2. С. 21).
Після нападу російських більшовиків на УНР Степан Лазуренко брав участь в обороні Полтави і Києва, потім визволяв від загарбників Українську Народну Республіку під час контрнаступу. Оскільки Богданівський полк було розформовано, в цей час він служив курінним у Першому Запорізькому полку імені Петра Дорошенка. Після визволення наприкінці березня — на початку квітня 1918 року Полтави і формування Третього Запорізького полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, очолив другий курінь відроджених Богданівців. Під час другої радянсько української війни взимку 1918–1919 років Степан Лазуренко був уже полковником, командуючи Запорізьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком військ Директорії та Дієвої армії УНР.
Зі спогадів Степана Лазуренка: Ставши основоположником Богданівського полку, 25-літній сотник Лазуренко склав на жертівник Визволення України свою молодість, свої здібності, сили й енергію, свою готовність віддати життя і кров. Ставши, завдяки своїм здібностям, командиром Богданівського полку, він бойовими діями своєї частини вписав не одну славну сторінку до української новітньої історії визвольної боротьби. (Олександр Вишнівський. Один з «останніх могіканів». Пам’яті Степана Лазуренка // Вісті Комбатанта. 1969. Ч. 5. С. 55).
У червні 1919 року полковник захворів на плямистий тиф, який невдовзі змінився поворотним. У листопаді 1919 року тяжко хворому і з обмороженими ногами йому довелось лишитись у лікарні в містечку Ярмолинці. На цьому бойовий шлях Степана Лазуренка скінчився. Дивом одужавши від смертельно небезпечної хвороби, він довгий час змушений був приховувати своє минуле від більшовицької влади. Лише під час Другої світової війни йому вдалося покинути територію срср і, після перебування у Чехословаччині та Німеччині, перебратися 1950 року до США, де він активно долучився до громадсько-політичного життя української діаспори.
Окремо слід згадати роль Степана Лазуренка в розробці української військової термінології. Працюючи у складі комісії старшини Богданівського полку, він серед інших розробляв муштровий статут, виданий згодом військовим секретарством Генерального Секретаріату Центральної Ради за підписом підполковника Юрія Капкана.
Зі спогадів Степана Лазуренка: Брак українських військових статутів, а особливо військової української термінології, примусив нас подбати й про це. І тому для вироблення військової української термінології та українських військових статутів була утворена комісія в складі курінних: штабс-капітанів (ми мали ще російської армії ранги) Івана Забудського, Степана Лазуренка, Киріченка, Хілобоченка, поручників: Бориса Барвінського, Журавського, Калиніченка, Іванюти, підпоручників: Яворського, Шаповала Олександра, Шаповала Методія, прапорщиків: Петра Певного, Василя Павелка, Миколи Падалки, М. Гальчина, Мих. Мищенка та ін. Ця комісія гаряче дискутувала над кожним словом і реченням, військовим терміном, дотримуючись мовного закону, як також зберігаючи особливості військової команди: чітко, коротко й ясно. Ми встигли виробити лише один муштровий статут, який потім був виданий воєнним секретаріятом Центральної Ради за підписом, чомусь лише одного, пполк. Капкана, а не комісії. Але ми не заперечували цьому. Важне було те, що ми дали українській армії перший український військовий статут та початок українській військовій термінології. (Степан Лазуренко. Богданівці на фронті 1917 року // Тризуб. 1965. Ч. 33. С. 14).
Важливими є також спогади Степана Лазуренка про створення і бойовий шлях Богданівського полку. Надруковані в часописах «Вісті Комбатанта» і «Тризуб», вони належать до найважливіших джерел з історії однієї з перших українських військових частин модерної доби. Написавши й опублікувавши їх в останні роки життя, полковник зробив неоціненну послугу історичній науці.
