Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Війни, попри їхній характер, завжди були великим лихом для народів. Від війни страждають не тільки жертви, але і їхні учасники – комбатанти, які в силу різних причин не можуть чинити опору і потрапляють в полон.
Як суспільне явище полон має свої історичні корені. У стародавніх війнах полонених не брали, а знищували. Мінялись суспільно-економічні та політичні формації, водночас змінювалося ставлення до військовополонених. У період рабовласницького устрою переможці продавали полонених у рабство, а полонені перетворювались у товар. Работоргівці, як шакали, слідували звичайно за арміями в надії на легку здобич.
За часів Київської Русі військовополонені також нерідко ставали предметом купівлі-продажу. Відомо й інше, на Русі їх не завжди чекала неволя, оскільки класичне рабство у східних слов’ян не прижилося. Коли полонених було дуже багато і вони були тягарем для війська, або через них виникала загроза, при нових зустрічах з супротивником їх чекала смерть.
Обмінювати і викупати полонених почали пізніше. Так, полковників викупали за 400 франків, рядових – за 7,5 франка. У XVIII столітті під час Семирічної війни генерал-фельдмаршали прирівнювались до трьох тисяч рядових, або ж п’ятнадцяти тисяч гульденів. Солдатське життя оцінювалось значно нижче: обмінювали їх одне до одного, а викупали за п’ять гульденів.
У Вітчизняну війну 1812 року козаки, що захопили в полон солдатів наполеонівської армії, часто продавали їх заможним селянам.
Обмін полоненими почав практикуватися в більш пізнішій історичний час. Лише в період Першої світової війни були обміняні приблизно 37 тисяч російських солдатів і офіцерів з-поміж інвалідів.
Водночас викуп і обмін не вирішували проблеми військовополонених. До того ж умови життя за колючим дротом ніколи не були легкими. Розповсюджуючись з особливою швидкістю хвороби і епідемії косили військовополонених масами. Не меншу небезпеку являли собою наслідки поранень. Не дивно, що багато військовополонених вмирали, так і не дочекавшись звільнення. Тільки в період 1914-1918 років у таборах військовополонених загинуло більше ніж пів мільйона осіб.
Перша світова війна також була відмічена великою кількістю військовополонених, показала необхідність більш детальної регламентації захисту цієї категорії жертв війни.
Разом із тим слід зазначити ще два суспільно-історичних факти. Протягом століть йшов пошук шляхів напрацювання нормативно-правових документів, які повинні були регламентувати правове становище військовополонених. З іншого боку, полон був чи почесним, чи ганебним наслідком визнання неспроможності опору, чи проявом занепаду військового духу – розумівся, а потім і визнавався міжнародним правом як припинення для військовополонених стану війни.
Якраз в силу вказаних причин у 1929 році за ініціативою Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві була скликана Дипломатична конференція, під час якої була досягнута домовленість про підписання Конвенції щодо поводження з військовополоненими. Конвенція 1929 року більш чітко і повно врегулювала правила і принципи, що встановлюють порядок взяття в полон і утримання в полоні осіб зі складу збройних сил противника. Була запропонована категорична заборона на застосування до військовополонених репресалій, та запропоновано принцип міжнародної перевірки виконання вказаних норм.
Правове положення військовополонених сторін, що воювали, під час Другої світової війни передбачалось статтями Гаазьких 1899 та 1907 років, а також Женевської 1929 року міжнародних конвенцій.
Радянський Союз не був їхнім учасником. Відмову підписати Конвенцію 1929 року сталін мотивував тим, що вона не відповідає «духу радянської держави», він був впевнений, що в разі війни червона армія буде тільки наступати і обов’язково на чужій території, а червоноармійці в полон не здаватимуться.
Правове положення військовополонених у колишньому Союзі на початку Другої світової війни регулювалося «Положенням про військовополонених», яке було затверджено РНК СРСР 1 липня 1941 року.
Надмірно жорстокий характер Другої світової війни знехтував традиційне уявлення про полон і пов’язані з ним традиції військової честі. Виходячи з аналізу нелюдського поводження з військовополоненими, недопущення їх надалі та під час збройного конфлікту уповноважені урядів, що були представлені на Дипломатичній конференції, яка відбувалася в Женеві з 21 квітня по 12 серпня 1949 року, ухвалили женевську конвенцію про поводження з військовополоненими. Конвенція регулює полон та інтернування військовополонених, їхнє розміщення, харчування та забезпечення одягом, гігієна і медична допомога, дисципліна, переміщення, грошове забезпечення військовополонених, взаємовідносини військовополонених з владою, їхнє дисциплінарне і судове переслідування, визволення і репатріація військовополонених.
З метою покращання долі та участі жертв війни 8 липня 1977 року на дипломатичній конференції у Женеві були ухвалені Додаткові протоколи І та ІІ до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, які стосуються захисту жертв збройних конфліктів міжнародного і не міжнародного характеру та деталізують питання поводження з військовополоненими.
Докладно про правила поводження з військовополоненими читайте у наступних публікаціях АрміяInfom.
Володимир Пашинський, доктор юридичних наук полковник юстиції запасу, співавтор посібника «Основні положення щодо поводження з військовополоненими під час ведення операцій (бойових дій)»
