Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Юрій — військовослужбовець одного з підрозділів Сил підтримки. До 2015 року чоловік працював учителем фізкультури, проте згодом вирішив піти служити у Збройні Сили України та захищати свою країну від окупантів.
Чоловік неодноразово виконував завдання в районі АТО/ООС. А початок широкомасштабного вторгнення воїн зустрів на Чернігівщині.
— 22 лютого я поїхав у навчальний центр «Десна». А вже 24-го прокинувся зранку від звуків вибуху. Наступного дня командування частини направило нас на посилення до хлопців на Київщину, — розповідає Юрій.
З лютого по травень захисник виконував бойові завдання на Київщині, Сумщині та Харківщині. Він разом зі своїм підрозділом працював у складі однієї з механізованих бригад.
— Проводили інженерну розвідку, перевіряли дороги, поля. І, звісно ж, мінування. Можна сміливо сказати, що на Київщині ми їх стримали. Адже підходи були заміновані: вони то в одному місці підірвуться, то в іншому. І це давало змогу підтягувати наші сили, — розповідає Юрій.
За словами захисника, коли російські війська відходили, вони все заміновували. Тому доводилось 24/7 займатися розмінуванням, повзком під артилерійськими обстрілами.
— російські військові не вміють відкрито воювати. Коли вони відступають, можуть залишити кольорову іграшку з вибухівкою. Було таке, що в піаніно засунули гранату. У дитячих ліжках знаходили під матрацом, — згадує воїн.
Коли в росіян був вибір: забрати свого пораненого чи унітаз — вони вибрали унітаз
Коли Юрій з підрозділом вже був на Сумщині, Харківщині, то спілкувався з цивільним населенням. Люди розповідали про нелюдську жорстокість російських військових не лише до українців, але й один до одного.
— Жадібність, підлість — це ті риси, які характеризують росіян, — говорить Юрій. — Наприклад, була така ситуація, коли окупанти крали килими, унітази, і вже мали відходити. Їх обстріляла наша артилерія, одного з них було поранено. Нормальні, адекватні люди забрали б свого товариша. Але не росіяни, адже щоб його врятувати, їм потрібно було викинути або килим, або унітаз. Вони не викинули нічого, а залишили свого.
Воїн розповів, що часто російські військові, коли швидко відступали, то добивали своїх поранених, аби ті не видали інформацію, якщо потраплять у полон. Бувало, що своїх закопували, щоб «замести» сліди, приховати втрати.
У росіян рабський менталітет
— росіяни думали, що їх будуть привітно зустрічати, наввипередки виносячи хліб і сіль, тому спочатку ще більш-менш нормально ставились до цивільних людей. А коли зрозуміли, що їх тут не хочуть бачити, почали ці звірства, — говорить Юрій. — У них рабський менталітет. Вони думають, що ракетні удари нас залякають. Вони намагаються викликати в нас почуття страху. Але в нас навпаки — з’являється тільки більше ненависті. Вони цього не розуміють.
Захисник згадує, що бувала така інтенсивність обстрілів, що добу навіть з бліндажа не могли вийти. Але завдяки підтримці української артилерії вони могли виконувати завдання.
— Коли вдавалося, ми завчасно мінували дороги, мости, адже це великий обсяг роботи. Але набагато частіше доводилось виконувати завдання під обстрілами, — каже Юрій.
Все, що росіяни добре вміють робити, — це тікати
За словами захисника, окупантам допомагали колаборанти. Але здебільшого вони або повтікали разом із росіянами, або десь зникли.
— Все, що росіяни добре вміють робити, — це тікати. Якщо вони починали тікати, то наздогнати їх було важко. Під час прямих боїв вони воюють за допомогою загороджувальних загонів. Це регулярні війська та кадирівці, які стоять позаду і посилаюсь своїх на смерть. Також люблять воювати із цивільним населенням, або коли значно переважають чисельністю, — розповідає Юрій. — Ми всі робимо те, що маємо робити. Я думаю, моє місце зараз саме тут, на захисті нашої України. Ми вже показали всьому світу, що наша армія сильна, мужня та професійна. І завдяки Збройним Силам України та незламності українського народу — ми переможемо.
Фото з архіву Юрія
