Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
590 років тому, 30 листопада 1432 року, на річці Мурафа неподалік села Копистирин на Вінниччині відбулась одна з важливих битв Литовсько-Польської доби в історії України. Вона стала значущим епізодом Громадянської війни у Великому князівстві Литовському, яка точилась впродовж 1432–1438 років.
читайте також:
Сторонами конфлікту були князі Свидригайло Ольгердович та Сигізмунд Кейстутович – претенденти на великокнязівський престол Литви. Першого з них підтримала переважно православна українська та білоруська аристократія, яка обстоювала створення Великого князівства Руського. На боці другого виступило Польське королівство та литовська знать, яка дотримувалась курсу на зближення з Польщею.
Передісторія боротьби сягає 1430 року, коли після смерті Великого князя Литовського Вітовтаруські, білоруські та почасти литовські феодали обрали на великокнязівський престол Литви Свидригайла – молодшого брата польського короля Владислава ІІ Ягайла. Зробили вони це порушивши Городельську унію 1413 року, згідно з якою обрання нового литовського князя мало відбуватися лише за згоди короля Польщі та польської шляхти.Це заклало ґрунт для невизнання Свидригайла поляками, яким вони скористалися, щойно непокірний їм князь узяв курс на поновлення повної незалежності Великого князівства Литовського.
Невдоволені самостійницькою політикою Свидригайла поляки почали проти нього бойові дії, захопивши впродовж 1430-1431 років Західне Поділля та Волинь і закріпившись у Кам’янці-Подільському та Володимирі-Волинському. Зрештою 1432 року орієнтовані на Польщу литовські феодали-католики обрали Великим князем Литовським стародубського князя Сигізмунда I Кейстутовича – брата покійного Вітовта. Це призвело до розколу Великого князівства Литовського на дві частини. Свидригайло за підтримки православної знаті проголосив утворення Великого князівства Руського, до складу якого увійшли Волинь, Поділля, Київщина, частина земель Чернігівщини та Сіверщини, Полоцька земля, Вітебщина та Смоленщина. Історію Великого князівства Руського слушно вважають епізодом боротьби місцевої православної аристократії за відродження державницьких традицій Київської Русі. Під цим кутом зору схожість герба Великого князівства Руського на тризуб київських князів може бути зовсім не випадковою.
Сигізмунд натомість закріпився переважно на етнічних литовських землях, аристократія яких орієнтувалася на католицьку Польщу.Так у межах Великого князівства Литовського спалахнула громадянська війна. Однією із земель, за які точилося запекле протистояння, стало Поділля, східну частину якого прибічники Свидригайла затято боронили від поляків, які підтримували Сигізмунда. Саме на Поділлі 30 листопада 1432 року відбулась одна з найперших значних битв громадянської війни 1432-1438 років у Великому князівстві Литовському, яку інколи називають також «Свидригайловими війнами».
З руського боку участь у битві взяли війська подільського воєводи князя Федора Несвизького (Федька Несвіцького), брацлавського намісника князя Свидригайла, який затято боронив Східне Поділля від польської агресії. Довший час він уникав генеральної битви, виснажуючи ворога у дрібних сутичках і чекаючи слушного моменту для вирішального удару. Не маючи змоги захистити власну резиденцію у Брацлаві, він не зупинився перед тим, щоб спалити місто і лишити загарбникам лише згарище.
Противниками Федора Несвизького були воєвода польський Віцентій Сьвідва з Шамотул та староста руський Ян Менжик. Дограбувавши спалений Брацлав і не маючи опорного пункту, щоб перезимувати у вороже налаштованому до них краї, вони змушені були повертатися на Західне Поділля. Саме на це розраховував князь Федір, який зібрав підкріплення, отримав допомогу від союзних татар та волохів (молдаван), і підстерігав поляків на їхньому зворотному шляху. Місцем для засідки він обрав переправу через річку Мурафау болотистій місцевості поблизу села Копистирин.
Федько тим часом дістав помочи від Татар і Волохів і підстеріг польське військо в дуже невигідній, болотнистій і лїсистій околицї Копистерина, недалеко Морахви, де польське військо мало сю ріку переходити, вертаючи з під Браслава. 30 падолиста 1432 р. він ударив тут на нього, коли воно переходило гатями. Настало велике змішаннє, й польське військо трохи не погинуло до останку. (Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 4. Київ, 1993. С. 211).
Задум полководця полягав у тому, щоб вдарити по ворогу в момент, коли його загони будуть розділені під час подолання водної перешкоди – одна частина поляків уже вийде на правий берег річки, друга перебуватиме на самій переправі, а третя все ще лишатиметься на лівому березі. Переправившись через Мурафу в іншому місці, князь Федір підстеріг Віцентія з Шамотул та Яна Менжикау цій найбільш незручній для них ситуації й раптово атакував передові польські загони, які вже вийшли на протилежний берег річки.
Зненацька заскочені нападом поляки змішалися. Вояки, які вже перейшли річку, кинулися навтьоки до переправи, скидаючи з вузької гаті тих, хто йшов їм назустріч. Загони ар’єргарду навпаки рвалися на інший берег, щоб допомогти товаришам. Тонкий лід річки, що ледве підмерзла наприкінці листопада, легко проломлювався під вагою людей і коней, а возів, які поляки поперевертавши додали до гаті, бракувало, щоб умістити всіх охочих переправитися. Загальне сум’яття заблокувало переправу, що дозволило князю Федору Несвізькому здобути вирішальну перевагу над ворогом.
Федькові ватаги кинули ся вже грабувати польський обоз. Але несподїваний прихід малого віддїлу, висланого на провянтованнє, підбодрив Поляків і перестрашив Федькових вояків, зайнятих грабованнєм. Честь польського війська була виратована. Поляки навіть представляли сю битву великою своєю побідою, оповідали про великі тисячі побитих Татар, Волохів і Русинів, і на доказ привезли дванадцять ворожих корогов; але сї оповідання досить підозрілі. Навпаки, Федько доносив Свитригайлови, що він побив Поляків і задав їм великі страти. (Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 4. Київ, 1993. С. 211).
Перемога рішуче хилилась на бік подоляні вони почали вже грабувати польські обози, як несподівано у хід битви втрутився невеликий польський загін, відправлений раніше наперед розвідати місця можливих стоянок. За повідомленнями польських джерел, зокрема Яна Длугоша, це дозволило полякам перехопити ініціативу і розгромити військо Федора Несвизького, захопивши аж 12 його хоругв. Згодом поляки активно обстоювали саме цю версію подій, поширюючи чутки про величезну перемогу над Свидригайлом.
Литовські джерела, втім, зберегли інші відомості. Так, 24 грудня 1432 року Свидригайлу повідомили про видатну перемогу князя Федора Несвизького, який за допомогою татар і молдаван вщент розгромив польське військо. У битві, йшлося у повідомленні, загинули аж 12 тисяч вояків, з яких 400 були рицарями. Врятуватися вдалося заледве чверті польського війська.
У всякім разі, коли навіть битва скінчила ся з честю для Поляків, окрім гонору вони не здобули нїчого: результати походу по сїй битві пропали, й східнєПоділє опанував Федько на ново. (Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 4. Київ, 1993. С. 211).
Сучасні історики ставлять під сумнів обидві версії, справедливо вважаючи, що сторони конфлікту видавали бажане за дійсне і перебільшували свої здобутки. Втім, дослідники суголосносхиляються до думки, що остаточна перевага лишилась на боці князя Федора Несвизького. На користь цієї тези свідчить те, що він спромігся повернути собі контроль над Брацлавом і Східним Поділлям, убезпечивши його від польських нападів. Більше того, 1433 року Федору вдалося навіть захопити найбільшу на Поділлі Камʼянець-Подільську фортецю.
читайте також:
У будь-якому разі битвана Мурафі 30 листопада 1432 року стала важливою віхою в історії протистояння Свидригайла і Сигізмунда, посприявши утвердженню позицій Великого князівства Руського на його південно-західних кордонах. Попри те, що історія цієї держави була нетривалою (невдовзі її території повернулись до складу Великого князівства Литовського), вона сприяла трансляції українських державницьких традицій, ставши однією зі сполучних ланок між Галицько-Волинською державою та Гетьманатом.
