Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Як українці, які пережили Голодомор 1932–1933 років, згадують ті часи…
Смирна Галина Андріївна:
«Голодомор пам’ятаю чудово, але згадувати не хочу. Ми завжди були голодні. Моя мама ледве трималася на ногах, падала на польових роботах. Одного разу не змогла вийти на поле, так заслабла. Приїхав бригадир, кричав на неї, навіть штовхнув її — вона впала. Наступного дня мама ледь пішла на роботу, бо там давали миску баланди на день, яку вона приносила нам, дітям.
А ми на луках збирали щавель, дикий часник, цибулю, а ще їли лободу, голі качани з кукурудзи, рогіз, очерет. На полі ставили мишоловки і ловили мишей, в хаті ні котів, ні мишей не було — їх давно поїли. До цього в нас була корова, різати її було шкода, годувати нічим. А ми вже ледь стояли на ногах, моя мама виміняла корову на відро квасолі, думали, що довго протягнемо. Та незабаром померла сестричка. А як вижили ми з мамою, і сама не знаю. Скільки ж людей тоді помирало. Лежали прямо на вулицях, на полі, на плавнях. У Дереївці жив мій дядько, так він вмер від голоду, а тітка, його жінка, вже не тямила, що робила — з’їла свою дитину. У той час навіть гавкоту собак не було чути — поїли всіх».
Гончар Марія Андріївна:
«Пам’ятаю, як курей варили, як жаб, горобців, гав ловили і їли. Є така висока рослина, рожею ми її називаємо, на стеблі багато червоних квіточок, так ото варили її коріння, збирали на луках щавель, дикий часник, цибулю.
Оце візьміть наш провулок. У кожній сім’ї хтось помер від голоду, а в Миколаєнків, Сокуренків — сім’ями повмирали. Бувало, викопують для когось яму, принесуть померлого, а там уже декілька трупів лежить. Ще пам’ятаю, як приходили до нас зерно забирати. Була в нас остання торбинка з житом, мама викинула її в цеберко на печі, а мене зверху посадила. Так залізли ж і на піч, зіштовхнули мене, аж боляче стало, і забрали останні зернини. Мама плакала і проклинала дівчат, які з реготом несли оту маленьку торбинку. Не хочеться згадувати ці часи».
Гончар Катерина Тимофіївна:
«Я тоді вже підлітком була, жили не в Успенці, а на Полтавщині. Родина була заможна, жили хуторами. Забрали все, тоді у всіх забирали. Батьки з голоду померли. Спочатку вмер брат, сонечко отак сідало, ще не зовсім сіло — він помер. Поховали його. А через ніч померла мама, потім помер батько і залишилися ми, діти, самі. Їли спориш, цвіт акацій, качани голі терли і варили кашу. Коли не було качанів, їли бадилля з кукурудзи. Отак і вижили.
Шугайов Роман Степанович:
Голод я пам’ятаю дуже добре. Люди падали замертво прямо на вулицях, на роботі в степу, коли рвали щавель у луках. Більше половини померло. А як вижив я? Я просто був кмітливим. Село наше дуже велике. Поки шукали зерно десь на самому початку, ми з сусідами ховали його, хто де міг. Я свої мішки закопав у городі в «комісарші», як ми називали активістку з продзагону, яка жила у нас в Успенці.
Наступної ночі я ще кілька мішків виніс до неї в скирту соломи. Потім, коли шукали зерно, у сусідів щупали, познаходили сховане, а в мене все залишилося ціле — хто ж прийде до комісарші шукати? Потім підгодовував своїх родичів. А люди кругом падали від голоду. Я знаю двох жінок-людоїдів. Одну з них застали прямо за з’їданням людини. Їх потім забрали, де вони ділися, ніхто не знає».
Поляков Микола Миколайович:
«Пригадую один випадок, який трапився з сім’єю Редьки. Щоб приховати пшеницю, вони висипали її у колодязь, зверху кинули дохлу кішку і також присипали пшеницею. Бригада комсомольців знайшла цю пшеницю, але дістати її з колодязя їм не вдалося, бо там стояв такий сморід, що ніхто не зміг у нього спуститися. За це всю сім’ю було вислано до Сибіру.
Навесні, коли почала рости трава, стали її варити. Їли також лободу, кашку з акації, щавель. У плавнях відшукували пташині яйця. Багато людей повмирали від того, що почали їсти зелену траву, бо переїдали. Крім того, ловили пташок, з’їдали також собак і кішок. Люди їли все, що можна було з’їсти. Незважаючи на таке тяжке становище, ніхто проти влади в селі не виступав. Люди лише ховалися по домівках і сиділи там мовчки, намагаючись якось пережити голод. Усіх неугодних розстрілювали без суду й слідства».
Бредун Антон Тихонович:
«Я добре пам’ятаю голод. Я був пухлий від голоду. Жінки легше переносили голод, а чоловіки були вразливішими. Мололи на жорнах качани-голяки, з купою насіння, їли, змішуючи з буряком. Збирали гнилу картоплю, з якої пекли оладки. Їли котів, дохлих корів, коней. Я бачив, як упала корова і коняка, як бігли до неї знесилені люди. Страшно було дивитися, як люди з жадібністю накинулися на це м’ясо. Деякі з них, наївшись, залишилися на землі мертвими. Хто їх ховав? Яка це трагедія!».
Підготував Сергій Зятьєв
