«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Олександр ніколи не відраховує свою службу від контракту до контракту. Замислюватися з приводу того — чи не змінити військовий однострій на цивільний одяг — не про нього. Ще 18-річним хлопцем він став на нелегку армійську стезю, й відтоді вже 24 роки самовіддано служить Україні, обіймаючи різноманітні посади молодшого командного складу в одній із зенітних ракетних бригад Повітряного командування «Південь».
Відслужив, аби повернутися
А розпочався військовий етап його біографії ще у 1998 році. Сашко після закінчення школи навіть вступити нікуди не встигнув. Додому принесли повістку з військкомату, й хлопець, як-то кажуть, взяв під козирок.
Як і нині, на строковій тоді служили півтора року. Олександр чесно виконав свій обов’язок, несучи службу в роті охорони аварійно-рятувальної частини Державної служби з надзвичайних ситуацій, що дислокувалася на Луганщині. У травні 2000-го він звільнився, а вже у вересні знов стояв біля КПП військової частини, що розташовувалася на його рідній Черкащині.
— Відпочив влітку та гадаю, що годі — треба далі по життю рухатися — кудись працевлаштовуватися… Здавалося б, треба шукати собі місце у цивільному житті. Але я зрозумів, що прикипів до служби. За літо навіть встигнув скучити за армійськими буднями. Тож вирішив повернутися. І посаду запропонували доволі цікаву й специфічну — механік-водій обслуги пускової установки, — поділився спогадами старший сержант Олександр.
Погони сержанта він отримав ще під час строкової служби. Було за що довіряти йому командувати іншими — розумний, розсудливий, урівноважений. Такий не підведе та завжди буде надійною опорою для офіцерів. Олександр таким на строковій і був, дослужившись до посади заступника командира взводу. А восени 2000-го в його житті розпочався зовсім інший етап, пов’язаний із військовою службою за контрактом.
Став воїном протиповітряної оборони
Він став воїном військ протиповітряної оборони — оплоту захисту повітряного простору країни. А нова відповідальна посада висувала до нього й перелік суворих вимог. Віднині більшість часу він проводив у кабіні машини, у будь-яку пору року здійснюючи комплекс заходів щодо своєчасного технічного обслуговування транспортного засобу та його застосування як під час здійснення маршу, так і в період бойової роботи обслуги.
А ще Олександр уважно придивлявся, як працює начальник обслуги, його заступник, навідник-оператор та й взагалі скрупульозно вникав у суть роботи потужної пускової установки, де від дій кожного військовослужбовця обслуги залежить влучність ведення вогню по повітряних цілях противника, безпека наших громадян та адміністративно-промислових і військових об’єктів країни.
У 2000-му, коли він тільки вступив на службу за контрактом, ніщо не віщувало страшної біди. У повітрі ще не пахло війною. Небо було чистим і безпечним. Люди жили, раділи, святкували Новий рік та Різдво, навіть не здогадуючись, що саме в цю мить десь за десять або п’ятсот кілометрів від них в прохолодну зимову ніч під час бойового чергування охороняють їхній спокій такі, як Олександр, воїни протиповітряної оборони.
Скільки таких кількатижневих і кількамісячних бойових чергувань було в житті 42-річного старшого сержанта — не порахувати. Це важка специфіка його професії та головне призначення охоронців неба. Нині він обіймає посаду заступника начальника обслуги пускової установки. А до цього ще й був начальником самохідної багатоканальної станції наведення ракет. Ракет, що зараз, під час широкомасштабної війни з російськими агресорами, так ефективно збивають рашистські «калібри», «іскандери» та інші літальні апарати агресора.
Ходив у розвідку та був заряджаючим гранатомета в АТО
Олександр з позивним «Тихий» взагалі універсал. Свого часу він випробував себе і як розвідник, несучи службу в складі десантно-штурмової бригади, і як морпіх, обіймаючи посаду заряджаючого в бригаді морської піхоти.
— Уперше я потрапив до району проведення АТО у 2015 році, де впродовж трьох місяців ніс службу механіком-водієм свого штатного зенітно-ракетного комплексу. А за два роки якось командир вишикував нас на плацу й перепитує, чи нема охочих знов виконуватиме завдання із захисту територіальної цілісності України на сході разом з воїнами-десантниками? Я й зробив крок уперед. Цікаво було познайомитися зі специфікою їхньої служби. Цілий рік був розвідником, здійснював засідки та виконував інші специфічні завдання у безпосередній близькості від ворога. А коли у 2019 році запропонували знов рік послужити на Донеччині вже як морпіх, то я й цього разу погодився. Був заряджаючим станкового протитанкового гранатомета. Теж хочу вам сказати, набув неабиякого досвіду та добре опанував техніку ведення вогню кумулятивною й осколковою гранатами, — розповів «Тихий».
За словами його тезки та бойового побратима механіка-водія Олександра, такий позивний заступник начальника обслуги пускової установки дістав через те, що за характером він дуже спокійний та урівноважений. Без потреби голос на навколишніх не підвищує. Але роботу, справу свою добре знає.
Точно в ціль — і на одного «алігатора» поменшало
З початком широкомасштабної російської агресії життя воїнів-зенітників Повітряних Сил пов’язано з новими викликами та важкими випробуваннями. А їхня служба відтоді триває в режимі довготривалих і небезпечних відряджень різними регіонами України. Мета в них одна й зрозуміла — надійно охороняти повітряний простір нашої країни та нещадно збивати усілякої модифікації ворожі ракети, літаки, гелікоптери та іншу рашистську повітряну погань. І з цим завданням вони впораються гідно.
— Перебуваючи на Донеччині, у вересні на свій день народження ми всім складом нашої бойової обслуги зробили мені своєрідний подарунок, який ніколи не забудеться. Заступили на бойове чергування, а тут якраз наші радари зафіксували ворожий ударний вертоліт-розвідник Ка-52 або так званий «Алігатор». Відпрацювали по цілі як належить, — на одного рашистського «алігатора» поменшало, — не приховуючи задоволення, сказав старший сержант на псевдо «Тихий».
Звісно, що дуже хотілося б, аби якомога швидше поменшало й роботи в Олександра та його обслуги пускової установки. Щоб він та його бойові побратими знов охороняли мирне, а не захмарене війною повітря. Впродовж майже дев’яти місяців широкомасштабної війни з російськими загарбниками він понад пів року провів вдалині від дому, вдень й уночі збиваючи повітряні цілі підступного ворога та охороняючи наше повітря на різних напрямках по всій території України.
За його словами, почуття страху, як і все людське, йому не чуже, але за роки служби та тривалого перебування на гарячому сході нашої країни він навчився придушувати його в собі й керувати власними емоціями.
— Я відслужив у війську вже 24 роки, понад два роки виконував завдання в районі АТО/ООС. Зараз мені не стало страшніше, ніж було раніше. Та й чого боятися? Є завдання, його треба виконувати. Є ворог і його треба нищити та гнати з рідної землі. Є наша Батьківщина, рідні люди, яких треба любити й захищати! — розсудливо й лаконічно висловився «Тихий», який завжди готовий до виконання нових важких і найвідповідальніших завдань із захисту повітряного простору держави.
На знімку: заступник начальника обслуги пускової установки старший сержант на псевдо «Тихий».
Фото з власного архіву старшого сержанта.
