Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
З перших днів широкомасштабного вторгнення росії на захист України стали і сапери. Вони виконують бойові завдання під постійними обстрілами в режимі 24/7. Проводять інженерну розвідку, розміновують території, щоби наші війська могли просуватися та гнати російських загарбників у їхні болота.
Один із них — Денис — сержант підрозділу Сил підтримки. Контракт зі Збройними Силами України уклав у 2019 році.
А 24 лютого в його пам’яті закарбувалося назавжди.
— Зранку зателефонував командир, повідомив, що збирають всіх по тривозі. О 7:00 я вже був у своїй військовій частині. Близько десятої ми виїхали в сторону Києва, — пригадує сержант. — Коли їхали, над нами постійно пролітали літаки, було чути вибухи.
Увечері Денис разом із підрозділом прибув в Бровари.
— Близько третьої ночі ми вирушили на бойове завдання. Нас поділили на групи, і кожна працювала на різних ділянках, — розповідає сержант. — Головним завданням було стримати просування російських військ у напрямку Києва. Ми мінували поля, підривали мости, проводили інженерну розвідку.
Денис побував у багатьох населених пунктах Київщини: Мощун, Горенка, Гостомель, Буча, Ірпінь. Каже, що найважче було працювати в Мощуні.
— 3 березня оборону в цьому населеному пункті тримала одна з механізованих бригад, якій ми були підпорядковані. російські війська пройшли мостом, але коли наші добряче їм насипали, окупанти почали тим же мостом і відступати. Ворог зайняв оборону в лісі. Тоді я, водій та ще два військовослужбовці на чолі з нашим командиром зробили вилазку в сіру зону, яка ніким не контролювалася. Вдалося закласти 900 кілограмів вибухівки під міст та влаштувати вороженькам сюрприз, — згадує Денис.
Сержант розповідає, що працювати доводилось під постійними танковими та мінометними обстрілами. Але його підрозділ успішно виконав бойове завдання в Мощуні.
За сміливість, героїзм і звитягу Денис отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня та медаль «За військову службу Україні».
«Одного разу по нас било одразу 57 ворожих танків»
— Два з половиною місяці ми були під щільними обстрілами. Й буквально кожен день міг стати для наших хлопців останнім. Одного разу село, де ми мали працювати, обстрілювали 57 ворожих танків Але навіть й попри це ми виконували свою роботу, — говорить сержант. — росіяни говорили, що їхній відхід із Київщини — це «жест доброї волі». Так от дзуськи: вони не відступали, вони тікали, бо їм конкретно всипали. Наші показали «другій армії» світу, що таке українська лють. Ми її просто декласифікували, тицьнули пикою в її реальний, малопрофесійний та ганебний статус.
Окупанти встановлювали вибухові пристрої навіть у дитячі іграшки
Після того, як російські війська «накивали п’ятами», підрозділ Дениса приступив до розмінування Київщини.
— Ці варвари ховали міни в асфальт на дорогах, між і під заваленими деревами, під дитячими іграшками встановлювали розтяжки. Потрібно було бути дуже обачливими та обережними, неприємні сюрпризи були на кожному кроці, — розповідає Денис. — Проте наш багаторічний досвід допоміг професійно виконати свою роботу. Ми розуміли, що потрібно детально все перевірити, щоб люди, які повернулись додому, могли жити спокійно.
Ще згадує сержант, як емоційно, по-батьківськи, місцеві мешканці, які були в окупації, зустрічали своїх визволителів.
— Пам’ятаю дідуся з бабусею, їм вже років за 70. І протягом трьох тижнів, що ми там знаходились, бабця щодня готувала нам поїсти. За цей період вона жодного разу не приготувала одну і ту ж страву. Інші люди пропонували нам прийти помитися в їхній хаті, випрати речі. Звісно підтримка населення дуже допомагала, — зі щирою усмішкою згадує Денис. — Я пишаюся, що є частинкою великої української нації, яка наразі виборює свою свободу у війні з одвічним ворогом — російським окупантом. Хочу, аби моя дитина мала мирне небо над головою. І я ні на секунду не сумніваюсь, що Україна переможе, а росіяни зненавидять самі себе.
Фото з архіву Дениса.
