Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Традиції бойового братерства українців та латишів сягають доби Перших визвольних змагань 1917–1922 років. Тоді чимало латвійців служили і воювали за свободу українського народу у Збройних силах Української Держави гетьмана Павла Скоропадського та Армії Української Народної Республіки доби Директорії. Це полковник Петеріс Радзіньш, підполковники Яніс Цеплітіс і Петеріс Мікельсонс, підпоручики Карліс Дренґеріс і Арнольд Друкевич та багато інших. Згодом більшість із них, повернувшись на Батьківщину, взяли участь у боротьбі за свободу Латвії та розбудові незалежної Латвійської республіки впродовж 1920–1930-х років.
Одним із найвідоміших латишів, які воювали за вільну Україну у складі Армії УНР, є Карліс Броже (Kārlis Brože) (1887–1941). З нагоди його 135-річчя згадаємо добрим словом цього мужнього сина Латвії.
Народився Карліс Броже в розташованому на південному березі озера Буртнієкі селі Буртнек Вольмарського повіту Ліфляндської губернії (нині містечко Буртнієкі адміністративний центр Буртнієкського краю). Після строкової служби в армії російської імперії перебував у запасі нижніх чинів. Утім, військова кар’єра не приваблювала молодика, який прагнув учителювати і після закінчення 1911 року петербурзького учительського інституту працював повітовим учителем.
Долю Карліса Броже змінила Перша світова війна (1914–1918 рр.), коли після оголошення мобілізації в російській імперії його призвали із запасу. У 1915 році навчався в Оренбурзькій школі для підготовки офіцерів у військовий час, де познайомився з Петром Дяченком — майбутнім командиром Кінного полку Чорних Запорожців. Це знайомство згодом суттєво вплине на долю Карліса Броже, привівши його до лав Чорних Запорожців.
Під час служби в царській армії Карліс Броже був нагороджений орденами Св. Анни другого, третього та четвертого ступенів і Св. Станіслава другого та третього ступенів, а наприкінці травня 1917 року зазнав важкого поранення від уламків ручної гранати, яка вибухнула в руках одного з товаришів по службі. Подальша доля привела його до Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а відтак і Армії Української Народної Республіки.
У червні 1919 року Карліс Броже захворів на тиф і перебував на лікуванні у шпиталі в Проскурові. Саме тут йому випало знову зустрітися з Петром Дяченком, який на той час командував 1-м Кінним полком Чорних Запорожців Діючої армії Української Народної Республіки. Спочатку Карліс Броже служив офіцером для доручень при командирі полку, брав участь у боях проти більшовиків та білогвардійців. Під час Першого Зимового походу Діючої армії УНР (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 років) був призначений командиром 2-го куреня і нагороджений Залізним Хрестом.
«Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національністю латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка — моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки» (Петро Дяченко, командир 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР).
З кінця серпня до початку жовтня 1920 року Карліс Броже виконував обов’язки командира Кінного полку Чорних Запорожців, тимчасово заступивши пораненого Петра Дяченка. Латиський офіцер командував полком цілком успішно. Зокрема, саме в цей час, 25 вересня 1920 року, Чорні Запорожці визволили від більшовиків Проскурів. Під час передачі полку полковникові Петру Дяченку генерал Михайло Омелянович-Павленко висловив подяку Карлісу Броже і наказав представити його до підвищення у наступний ранг, отже — заступник гідно впорався з командуванням.
Петро Дяченко писав у споминах, що Карліс Броже був гарним старшиною, однак не знав української мови, що не надто подобалося козакам. Є, втім, й інші свідчення, за якими латиський офіцер намагався уникати вжитку російської, яку не любив, і говорити саме українською. Хоча це йому не дуже вдавалося, і козаки посміювалися над його спробами, однак вони любили і поважали командира за хоробрість й уміння керувати боєм. Йому справді неодноразово доводилося командувати Чорними запорожцями під час переможних боїв, як-от 30 травня 1920 року в бою проти більшовиків поблизу села Вербка неподалік Вінниці. Тоді, за спогадами очевидця, «гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків».
«Броже — латиш за походженням — хоч і був свято переконаний, що сам балакає по українськи, мовою українською не володів, а лише російською, якою балакав з латишським акцентом, виставляв поодинокі українські слова. А в цей же час поручник не любив російської мови. Тому він і при тому допиті селянина перервав його цілком поважною заввагою: „Дядька! Што ж ти палакаєш па масковськи? Палакай со мной как я — на рітнай мовє“. Веселий сміх козаків не образив поручника, бо він добре знав, що його Чорні любили і поважали за неустрашимість у атаках і добре уміння керувати боєм» [Петро Дорошенковець. Поміж Чорними (Український Робітник (Торонто). 1937. Ч. 48. 3 грудня. С. 3)]
У грудні 1920 р., коли бійці Армії УНР опинилася в таборах для інтернованих на території Польщі, Карліс Броже повернувся до Латвії. Упродовж 1920–1930-х років він гідно служив у поліції, пройшовши шлях від начальника поліцейської дільниці у Вальмиєрі до начальника дільниці поліції в Ризі. 1932 року був нагороджений Орденом Трьох Зірок Латвійської республіки.
Обірвалося життя Карліса Броже трагічно. Після початку радянської окупації Латвії на початку червня 1940 року він звільнився з поліції за власним бажанням. Невдовзі Карліс Броже був заарештований радянськими каральними органами і розстріляний 1941 року. Точна дата смерті героя, доля якого єднає історію боротьби за незалежність України і Латвії, на жаль, невідома.
