Йдеться про електроніку, яка є «мозком» сучасної зброї. Саме вона забезпечує точність наведення, стабільність польоту, обробку сигналів і передачу даних. Без цього…
Забаганка сталіна приурочити звільнення Києва від гітлерівців до чергової річниці жовтневого заколоту обійшлася Червоній армії надто дорогою ціною…
«Наші дурники перевиконали завдання…»
Восени 1941-го киянину Миколці Власюку виповнилося 8 років і він добре пам’ятав 19 вересня – день, коли до міста увійшли німецькі солдати:
«Батьки мої до останнього не вірили, що Червона армія здасть столицю України, – розповідав Микола Антонович. – А після обіду я особисто побачив перших вояків вермахту, що були на мотоциклах і мали досить привабливий вигляд. Один з них навіть помахав мені рукою, мовляв, не бійся, хлопче, ми ж не більшовики…
А ще я добре пам’ятаю, як в повітря, буквально за кілька днів, злетіли кілька сусідніх будинків, після чого німці почали хапати випадкових перехожих, яких ані рідні, ані знайомі більше не побачили. Почали ширитись чутки, що ті вибухи є справою радянських диверсантів і за це німці сотнями розстрілюють киян…»
До розповіді Миколи Антоновича поставився з недовірою. Невже, міркував я, радянська влада могла так вчинити? Адже тоді, на початку 80-х, нас вчили, що «радянська влада є самою гуманною і справедливою владою». Та настануть інші часи і відкриється страшна правда про ту війну. І нищення Києва буде лише однією із сотень, тисяч правдивих сторінок про ті події. Настане час, і будуть опубліковані щоденникові записи Олександра Довженка, які підтверджуватимуть слова Миколи Антоновича. Процитуємо один з них:
«Стрів я жінку мого сторожа Архипа Андрійовича, що жив на Хрещатику. Виявилось, що почалося це з рогу Прорізної, де була якась комендатура. Біля неї стояли дві величезні черги киян. Після вибуху всіх засипало цеглою.
Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів. Се ми налякали німців, висадивши у повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки. І що Лавру, святиню всієї Русі, висадили в повітря теж вони».
Загалом восени 1941 року вибухами та пожежами було знищено 324 споруди, під руїнами яких загинуло кілька сот нацистів. Через неспроможність зупинити вибухи та ліквідувати пожежі, окупаційна влада розпочала масові розстріли киян-заручників. 21 жовтня 1941 року газета «Українське слово» писала: «Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий світ», яка знаходилася на розі Прорізної та Хрещатика. З цього все і почалося. Вибух слідував за вибухом. Пожежа поширювалася уверх по Прорізній вулиці і перекинулася на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни теж спостерігали велику криваву заграву, яка постійно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Загасити пожежу було неможливо. У той час вогонь був господарем – він жер і знищував будинок за будинком.
Згоріли 5 найкращих кінотеатрів, Театр юного глядача, радіотеатр, консерваторія та музична школа, Центральний поштамт, будинок міськради, 2 найбільших універмаги, 5 найкращих ресторанів і кафе, цирк, міський ломбард, 5 найбільших готелів».
«Під німцем має горіти земля…»
19 вересня частини 37-ї армії під командуванням генерала Андрія Власова переправилися на лівий берег Дніпра. Прикривали відхід підрозділи 4-ї дивізії військ НКВС, які відразу підпалили Наводницький міст і підірвали міст імені Євгенії Бош. За спогадами свідків, мости були знищені, коли на них ще перебували сотні червоноармійців. Ввечері, коли місто наводнили гітлерівці, у зведенні Радінформбюро стверджувалося, що «19 вересня наші війська вели бої з ворогом на всьому фронті і особливо запеклі під Києвом». І лише 21 вересня з’явилося повідомлення, що Київ здано. Про те, що сотні тисяч киян, які не встигли або не мали можливості евакуюватися, були кинуті напризволяще, ані слова….
Уже 21 вересня по місту були розвішані накази за підписом коменданта міста генерала Ебергардта. Згідно з ними, жителі повинні були негайно здати зброю, радіоприймачі, протигази, військову амуніцію і…голубів! Справа в тому, що нацисти боялися використання цих птахів як нелегального засобу зв’язку. А 29 вересня у Бабиному Яру фашисти розстріляли понад 33 тисячі євреїв. За 2 дні. Після цього життя пересічних киян перетворилося на суцільне жахіття.
«Київ звільнити до 7 листопада…»
Для звільнення Києва війська часто переправлялися через Дніпро без підтримки танків і важкої артилерії. Бракувало і прикриття з повітря – «сталінських соколів». Тож надмірні втрати були «запрограмовані» заздалегідь. Під ворожим вогнем пливли на правий берег хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. Відтак воїни масово тонули у холодній листопадовій воді під масованим артилерійсько-кулеметним вогнем ворога. Учасник форсування Дніпра, російський письменник Віктор Астаф’єв, згадував: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять…»
О 4-й годині ранку 6 листопада 1944 року столицю України ціною величезних жертв було визволено. Похоронні команди не справлялися з похованням загиблих бійців, тому для цього було мобілізоване місцеве населення. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу отримали майже 2,5 тисячі воїнів.
