Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
— У нас усе триває за планом — просуваємось настільки швидко, наскільки це можливо, — розповідає десантник зі Львова, командир відділення вогневої підтримки на позивний «Святий». — Хочу сказати, що найкрутіші бойовики, котрі ви коли-небудь бачили по телевізору, — це мильні опери порівняно з тим, що коїться на передовій. Героїзм та подвиги українських військовослужбовців, без сумніву, мають увійти до підручників світової історії. А рашисти повинні врешті усвідомити, що їм ніколи не вдасться завоювати Україну.
Про теперішнє місцеперебування свого підрозділу львівської 80-ї окремої десантно-штурмової бригади «Святий» не каже, аби не нашкодити плановим операційним заходам зі звільнення тимчасово окупованих територій. Хоча результати роботи українських десантників за останній місяць й так усі прекрасно бачать.
— Коридор до Ізюма нам пробивали побратими з 25-ї повітрянодесантної бригади, — пригадує сержант «Святий». — Далі ми рухалися дуже швидко, звільнили приблизно 70 кілометрів за 5-6 днів. Майже тиждень ми «панували» у ворожих тилах, вони навіть цього не знали. Ми не давали змоги росіянам доставляти боєприпаси та підкріплення на позиції. Тоді затрофеїли чимало їхньої техніки, як дехто сьогодні жартує: отримали «російський ленд-ліз». Багато окупантів, особливо офіцери керівного складу, стрілялися на позиціях, аби не потрапити до нас у полон, ще велика кількість самі здались нам. Їх було настільки багато, що спершу ми навіть не знали, куди їх дівати. Ще деякій частині перебіжками, болотами та полями вдалось втекти. Скажу вам, бігають вони славно, спортсмени позаздрять.
Кілька років тому «Святий» служив у бригаді морської піхоти, боронив українську землю на Донеччині. Потім звільнився та займався власними справами, заробляв гроші, створював, так би мовити, основу для майбутнього своїх дітей. Проте, де б він не був, в Україні чи закордоном, зв’язок зі своїми побратимами він підтримував постійно. Учергове в цивільному житті він з ними зконтактувався наприкінці лютого, коли почалось російське вторгнення та загальна мобілізація.
— Тут, у принципі, й роздумувати було нічого, і ми з побратимами одразу подалися в ті військкомати, у яких перебували на обліку. Оскільки я служив у елітному підрозділі, то й мене одразу направили в нашу львівську десантно-штурмову бригаду, і практично одразу ми вирушили в Баштанку на Миколаївщині. Після виконання бойових завдань передислокувались у Покровське, обороняли Лисичанськ, Спірне, Соледар. В останньому, згідно з радіоперехопленням розвідки, нам протистояли кадирівці. Тут же, на Харківщині, недолугі росіянці використовують просто величезну армію танків та іншої бронетехніки. Вони кидають сюди все, що в них є. А потім, як правило, вони роблять «жест доброї волі», й воно стає нашим, українським, — усміхається боєць.
На момент написання матеріалу «Святий» зі своїми побратимами звільняв Ізюмське, що 20 кілометрів східніше Борової. В одному з боїв орки застосували авіацію, скинули бомбу на село, й сержант дістав поранення.
— У якийсь момент почала працювати московитська авіація, далі спалах перед очима і… суцільна темрява, коли прийшов до тями, — пригадує десантник. — Я та ще кілька моїх побратимів годин зо п’ять напевне пролежали в завалах під бетоном і залізом. Слава Богу, минулося. Трохи підлікуюсь, і якщо все буде нормально, — знову в стрій, звільняти українські села та міста. Радий, звичайно, що над Ізюмським знову замайорів український прапор. Вітання бойовим побратимам, дяка талановитим командирам, а оркам скажу — вертайтеся додому, тікайте, ви це добре вмієте робити, інакше — смерть. Ви ж знаєте — львівські десантники не зупиняться…
