Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
660 років тому, у період між 24 вересня і 25 грудня 1362 року (точну дату встановити неможливо), в районі містечка Торговиця на Поділлі відбулася славнозвісна Битва на річці Сині Води — нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу. Переможна для литовсько-руського війська, вона поклала початок звільненню руських земель від золотоординського панування. Розповідь про це — в публікації Антона Печерського.
Зазвичай Синьоводську битву розглядають у ширшому історичному контексті як подію, що відкрила шлях до творення найбільшої держави тогочасної Східної Європи — Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. За її підсумками до Литви остаточно приєдналися Київщина та Поділля, а литовські князі почали претендувати на володіння всіма руськими землями аж до Чорного моря. Ці справедливі оцінки Битви на Синіх Водах як історичної події можна і слід доповнити детальнішим поглядом на, власне, перебіг військових дій під час бойовища.
Єдиний, але доволі детальний опис битви зберігся в пізньому щодо неї джерелі — праці автора XVI століття Мацея Стрийковського з традиційною для того часу довжелезною назвою: «Про початки, суперечки, хоробрість, лицарство та домашні справи славетного литовського, жемайтіського та руського народу». Попри те, що наведений польським хроністом опис з’явився понад двісті років потому після події, історики визнають його цілком прийнятним для використання як відносно достовірного історичного джерела. Між рядками Мацея Стрийковського можна відчитати чимало паралелей з сучасністю, побачивши, що саме забезпечило успішний наступ литовсько-руських військ на південь.
Зауваження щодо цього опису, як його прихильників, так і у критиків, ґрунтуються на одних і тих джерелах і не дозволяють, на наш погляд, ані щось напевно стверджувати, ані аргументовано відкинути. Залишається констатувати, що такий опис існує і зазначені в ньому дії військ Ольгерда й татарських князів відповідають рівню воєнного мистецтва тієї доби. (Олексій Брайченко, кандидат історичних наук)
«Ольгерд, уклавши на два роки угоду про мир з прусськими і ліфляндськими хрестоносцями, виправився у похід в Дикі Поля проти татар»
Насамперед привертає увагу проактивність литовського князя — рушаючи на південь у Дике Поле, він не обороняється, а йде в наступ. Саме Ольгерд проявляє стратегічну ініціативу, змушуючи ворога реагувати на його дії.
Не менш важливим є також забезпечення твердого миру на північно-західних кордонах Великого князівства Литовського. Виправляючись у похід на південь, литовський володар був певен у безпеці власних тилів.
Усіх братів своїх Ольгерд перевершив владою і саном, оскільки меду, ні вина, ні пива, ні квасу кислого не пив, велику витримку мав і від того великого розуму набув і глибину думок. Од того і багато замислів мав. І такою підступністю багато країн і земель повоював і багато міст і князівств приєднав до себе і утвердив собі владу велику. Тим і примножувалося князювання його. (московський літописний звід кінця XV століття)
Це були завбачливі рішення і дії непересічного полководця і політика. московський літописець, який аж ніяк не міг бути прихильним до ворожого московитам Ольгерда, визнає далекоглядність і державницьку мудрість литовського князя, називаючи її, щоправда, «підступністю» («хитростью»).
«З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір»
Важливою запорукою ольгердової перемоги стала також внутрішня єдність держави й опора на руських союзників. Брати Коріатовичі з військовими дружинами відіграли визначальну роль у поході та битві. Це, знову ж таки, стало можливим завдяки мудрій політиці Ольгерда.
Був час, коли литвини, сівши на руській землі, нічим особливим не розрізнялись серед русів, навпаки, запевняли: «Старовини вашої ми не ламатимемо і новизни своєї не вводитимемо». … Литвинам, властиво, й не було чого вводити на ті часи. … Отож, обсівшись на Русі, литвини тривалий час справді нічого старого не рушили в ній, більше того, перейняли їхнє письмо і стали впроваджувати його не лише на Русі, а й у себе вдома, користувалися виробленим за руських князів правом, іменованим «Руською правдою», не цуралися й руських звичаїв. (Дмитро Міщенко. Бунтівний князь)
«Ми старини не рушимо й новини не вводимо» — це знамените гасло князівської династії Гедиміновичів під час «оксамитового» проникнення литовців у землі Русі-України забезпечило їм усебічну підтримку місцевих еліт. Литовці сприймалися не як нові завойовники-поневолювачі, а радше як визволителі від золотоординського панування. Більше того, ці зайди самі долучалися до місцевих культури та звичаїв.
«Ольгерд… вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши…»
Діставшись урочища Сині Води, литовсько-руське військо перестріло велику татарську орду, поділену на три загони з трьома «царками» на чолі — султанами Кутлубахом (Кутлубугою), Качебей-Кереєм (Кочубеєм) та Дімейтером (Деметрієм). Оскільки ворог був готовий до бою і намагався використати традиційну ординську тактику атаки лавою з подальшим оточенням противника, Ольгерд вдався до грамотного і неочікуваного для татар тактичного рішення.
Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького — розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак. Напевно литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників. (Борис Черкас, кандидат історичних наук)
Литовський князь розділив своє військо на шість окремих загонів і розташував їх увігнутим півколом до противника таким чином, щоб втягнути атакуючого ворога у створений мішок. Це допомогло Ольгерду нав’язати татарам свій малюнок бою і забезпечило литовсько-руському війську вирішальні тактичні переваги.
«…Татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами…»
Грамотне шикування та швидке маневрування не лише дозволили литовсько-руському війську уникнути планованого противником оточення, але й забезпечили вирішальні переваги для завдавання ефективних ударів із флангів і успішної контратаки.
Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. (Мацей Стрийковський)
Вирішальну роль у перемозі ольгердового війська зіграло грамотне поєднання стрілецької потужності міцно закріпленої на флангах піхоти і маневреності стрімкої кінноти, озброєної відсутніми в татар довгими міцними списами. Спочатку розташовані на гілках підкови литовського-руського шикування арбалетники масовано обстріляли атакуючого противника, завдавши йому чималих втрат. Після цього кіннота Ольгерда здійснила лобову контратаку й ударила з флангів, вміло використавши при цьому перевагу в озброєнні.
Не витримавши втрат, потужного контрудару і загрози оточення, ворог кинувся навтьоки. На полі бою лишилися мертвими всі три «генерали» ординського війська та чимало мурз (аристократів-«офіцерів»), не кажучи вже про численні трупи загиблих рядових вояків.
Так нав’язування стратегічної ініціативи кампанії, забезпечення твердого миру на інших напрямках та внутрішньої єдності країни, грамотні тактичні рішення на полі бою і перевага в озброєнні дозволили литовсько-руському війську чолі з Ольгердом та братами Коріатовичами завдати нищівної поразки золотоординцям, уникнувши при цьому суттєвих втрат з власного боку.
