«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Він звільнявся та знову повертався до війська. Життя немов кидало йому черговий виклик, і Сергій спокійно його приймав та стійко долав.
З дитинства здавалося, що самою долею для нього визначена інша, не пов’язана з військовою службою, професія. Батько — капітан далекого плавання — дуже волів, аби і його син, який народився та мешкав на узбережжі Чорного моря, теж надів погони цивільного моряка. Але юнак вирішив по-іншому…
Так, погони він усе ж таки надів, але не цивільні, а військові, вступивши після закінчення школи до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Так сталося, що якоюсь мірою син пішов проти волі батька, проявивши характер та обравши собі навіть важчий, ніж професія цивільного моряка, шлях.
Від Болграда — до Іраку
Чи шкодує нині про це підполковник на позивний «Тарас»?
— Ні. Та і який сенс зараз мені, 40-річному чоловікові, оглядатися назад та про щось сумувати. Мої батьки бажали мені найкращого та мріяли, аби я пов’язав своє життя з цивільним флотом і став продовжувачем династії моряків. Але в мене чомусь душа лежала до кар’єри військового. З дитинства тяжів до вивчення іноземних мов. Тож і професію обрав відповідну — військового перекладача англійської та італійської мов, — розповів офіцер.
Нині він обіймає відповідальну посаду командира окремого стрілецького батальйону, а розпочав свою офіцерську службу влітку 2003 року в 1-й аеромобільній дивізії. Щоправда, послужити в цьому елітному з’єднанні молодому лейтенантові довелося зовсім небагато — лише близько пів року. Чому? Запитання риторичне. Тоді на теренах нашої країни тривав масштабний та, м’яко кажучи, не обдуманий і не обґрунтований процес скорочення чисельності вітчизняного війська. Не зберегли та розформували й славетну 1-шу аеромобільну.
Після цього Сергій ще деякий час послужив у складі сформованої на базі дивізії тактичної групи. А восени 2004 року за власним бажанням вирушив до Іраку.
За словами офіцера, борт, який доставив його в цю охоплену міжусобною війною країну, підійнявся в повітря в день його народження. Того ж дня він був уже в Іраку, де впродовж пів року ніс службу в складі 7-ї механізованої бригади, розташованої неподалік міста Ес-Сувейра.
На той час вже минуло півтора року відтоді, як збройними силами міжнародної коаліції було проведено військову операцію «Шок і трепет» та повалено диктаторський режим Саддама Хусейна. Але на тлі цього в країні розпочалася громадянська війна між представниками різних релігійних груп. Тож і завдання, які покладалася на український миротворчий контингент, були відповідні — проведення стабілізаційних заходів.
За штатом Сергій обіймав посаду перекладача роти, але загалом під час перебування на іракській землі здебільшого виконував обов’язки командира взводу.
— Обсяг завдань був великий. Чимала кількість місцевого населення не симпатизувала новому іракському уряду та брала до рук зброю. За таких обставин треба було бути дуже пильними та насторожі. Військовослужбовці нашого миротворчого контингенту цілодобово несли службу на блокпостах, патрулювали у визначеній зоні відповідальності та протидіяли диверсійно-розвідувальним групам. Офіцерів для виконання всього спектра завдань не вистачало. Тож доводилося не лише бути перекладачем, а й діяти за взводного командира. На превеликий жаль, не всі зі складу бригади повернулися додому. В січні 2005-го під час знешкодження боєприпасів, вилучених іракською поліцією під час операції з викриття схованки, загинули вісім українських військових, зокрема й мій командир батальйону підполковник Олег Матіжев, — згадав нинішній комбат.
Ось таким був перший бойовий досвід у житті тоді ще старшого лейтенанта Сергія. Він його витримав гідно та навесні 2005 року благополучно повернувся в Україну. Згодом його призначили на посаду перекладача Центру радіоелектронної розвідки, звідки у 2011 році у званні капітана офіцер через певні обставини звільнився у запас.
І знову — у строю
У цивільному житті грамотний та ерудований чоловік не розгубився. Пішов у бізнес, працевлаштувався в приватну компанію з постачання японської мототехніки. Непогано заробляв, підтримував перекладацьку практику, ведучи переговори з представниками провідних світових підприємств із виробництва мотоциклів. Напевно, він і надалі розвивав би свій бізнес, але життя розпорядилося по-іншому. І вже 17 березня — в перший день оголошення часткової мобілізації — офіцер запасу добровільно прибув до військкомату. Відтоді та аж до дня свого звільнення восени 2021 року він обіймав посаду начальника відділу офіцерів запасу та кадрів одного з районних військових комісаріатів Одещини. Займався відбором професійних кадрів і комплектуванням військовослужбовцями частин і з’єднань українського війська, а також воював, виконуючи завдання на сході України.
В АТО/ООС офіцер з позивним «Тарас» був двічі. І двічі в зоні ризику він виконував обов’язки командира піхотного взводу.
— У 2015 році я за власним бажанням закінчив тритижневі курси командирів аеромобільних взводів, що тривали на базі Військової академії в Одесі. Мав мету випробувати себе в бойових умовах. Тим більш, що деякий досвід з урахуванням служби в Іраку вже був. Але то був Ірак, а тут Україна — моя Батьківщина, в яку ворог вчепився своїми кігтями, наче коршак, захоплюючи її території та вбиваючи людей. У таку мить стати на захист своєї держави — честь та обов’язок! — наголосив комбат.
У першій своїй ротації на Донеччині він пробув кілька місяців, прийнявши посаду командира взводу у 28-й механізованій бригаді. Але найбільш небезпечним та довготривалим стало його друге відрядження на Схід, де понад рік офіцер тримав оборону на дуже небезпечних і відповідальних ділянках — неподалік Донецького аеропорту та Мар’їнки.
— Я прибув на Донеччину у складі 56-ї мотопіхотної бригади. А десь за два місяці мене перевели до 28-ї бригади, в якій я служив і в першу ротацію. Відрядження дійсно виявилося досить довготривалим. Адже воно припало на 2020-2021 роки, коли стався спалах коронавірусної інфекції. Нічого, протрималися, — наголосив «Тарас».
Хоча часто-густо було дуже складно. Рота, де ніс службу комвзводу Сергій, дислокувалася на відстані близько пів кілометра від лінії зіткнення. І вдень, і вночі по позиціях українських військових працювали снайпери. Також ворог гатив з автоматів і гранатометів. Бліндажі були обладнані в посадці, навколо — чисте поле. Нести службу та зимувати в таких умовах було дуже непросто: прохолодно, вітер віє, пальці від холоду німіють… А тут не просто треба було витримати це випробування погодними умовами, а й завжди мати пильне око, аби ворог не застав зненацька.
Не застав. Щоправда, два бійці з підрозділу «Тараса» все ж таки дістали поранення. Але головне, що після такої тривалої ротації восени 2021 року всі військові з його підрозділу живими повернулися додому.
І знов — війна…
Тоді ж Сергій знову вирішив звільнитися з військової служби. Трішки відпочив, перебував у пошуку роботи. Але вдруге працевлаштуватися в цивільному житті йому не судилося. Як і всі українці, вранці 24 лютого на той час майор запасу прокинувся від ракетних вибухів. Поміркував, швидко поснідав, зібрав речі та пішов до військкомату.
Ось так швидкоплинно промайнуло його друге цивільне життя. Не минуло й пів року, як офіцер знов одягнув військовий однострій.
Спочатку він обіймав посаду командира роти охорони одного з районних центрів комплектування та соціальної підтримки. А коли в червні Сергієві запропонували очолити окремий стрілецький батальйон, він погодився.
Навіть не просто очолити, а й сформувати з нуля. А це завдання надважке та дуже відповідальніше. Тут треба мати залізні нерви та характер.
Комбат впорався з цим. Стиснув зуби і йшов до поставленої мети.
— У таких випадках, коли формується окрема бойова одиниця, багато чого залежить від правильного підбору кадрів. Приміром, я свого часу проходив службу разом із моїм нинішнім заступником з тилу та начальником штабу батальйону. Добре вивчив та знав їхні професійні та морально-ділові якості. Тож і клопотав про їхнє призначення на відповідні посади. Але загалом — формувати нову частину та ще й у воєнний час є завданням дуже складним. Зараз ще триває процес оснащення батальйону деякими зразками озброєння та техніки. А загалом частина була укомплектована особовим складом досить швидко — впродовж десяти днів, що красномовно свідчить про ефективну роботу ТЦК та СП та готовність наших громадян захищати свою Україну, — сказав командир батальйону.
У тилу від початку створення частини піхотинці пробули близько двох місяців. І от уже понад місяць — на передовій. За словами комбата, те, з чим він зіткнувся в АТО/ООС, відрізняється від широкомасштабної війни, що нині триває з російськими агресорами.
— Якщо, принаймні з 2016 року, на Донеччині та Луганщині велася, так би мовити, окопна війна, то зараз по всій лінії фронту тривають загальновійськові бої з використанням ракет, великої кількості артилерії та реактивних систем залпового вогню. Тому з перших днів я постійно наголошую солдатам, сержантам та офіцерам, що за таких умов головне для піхотинця — швидко й приховано пересуватися на полі бою та вміти окопатися. З відпрацювання цих та багатьох інших питань ми з перших днів існування частини регулярно проводили та проводимо відповідні заняття, — розповів комбат.
А ще він, навчений досвідом служби в Іраку та АТО офіцер, постійно повторює своїм підлеглим про те, що за будь-яких умов на полі бою головне вміти думати, грамотно оцінювати обстановку та не панікувати. Адже саме паніка призводить до розбалансування порядку взаємодії між підрозділами, а отже, до поразки та людських втрат.
Відсоток тих, хто раніше брав участь у бойових діях, в частині не великий. Є люди, які до 2022 року й зовсім не служили у війську. Але за цей час у батальйоні вже сформувався міцний боєздатний колектив, особовий склад якого успішно подолав складні етапи бойового злагодження, ніс службу на передових рубежах, а нині прикриває одну з важливих ділянок фронту.
— Також завжди наголошую підлеглим, що територія вважається захопленою лише тоді, коли нею пройшла піхота. Щоправда, нам, на відміну від російських загарбників, захоплювати нема чого. Адже ми звільняємо та повертаємо своє — нашу рідну землю. І ця велика почесна місія покладається й на наш стрілецький батальйон, яку ми з честю маємо виконати! — підсумував комбат.
На знімках: командир окремого стрілецького батальйону з позивним «Тарас».
Фото з архіву військової частини
