У росії продовжують брехати про те, що Кримський півострів вдалося загарбати в України й окупувати «без жодного пострілу», тому що ніхто не чинив активного спротиву. Насправді опір…
Здавалося б, «гаряча фаза» війни, розв’язаної росією проти України, є настільки прямолінійним і однозначним актом зла, що всі притомні демократичні країни мали б, щонайменше, засудити режим путіна та вчинювані його посіпаками злочини. А втім, цього не сталося. Ба більше, нині ми з подивом спостерігаємо феномен путінферштеєрів — політиків, і навіть лідерів демократичних країн (або близьких до цього статусу), котрі підтримують режим кривавого тирана і терориста.
Чому так відбулося? Що за мотиви рухають симпатиками країни-агресора? Про це, а також про реалії сучасної глобальної і регіональної (міжнародної) політики, про приховувані мотиви сателітів рф і прагматизм «нейтралів» ми розмовляємо із експертом із міжнародних відносин, відомим конфліктологом-міжнародником, директором Інституту зовнішньополітичних досліджень, доктором політичних наук Григорієм Перепелицею.
Про трансформацію світоустрою
— Для ХХІ сторіччя війна, розв’язана росіянами проти України, є екстраординарним явищем і, що головне, абсолютно алогічним. Як не дивно, у нього знаходяться, м’яко кажучи, прихильники, зокрема і серед політиків країн Європи. Що їх спонукає до сприйняття путінської агресії?
— Насправді для політиків багатьох країн ця війна стала доволі жорстким тестом на відданість тим цінностям, які ми називаємо «демократичними». На жаль, не всі його успішно пройшли. Починаючи від 2014 року, з окупації рф частини нашої території, відкрилося, що в міжнародній демократичній спільноті (або — серед її політичних лідерів) є прихильники росії авторитарної. Вони з’явилися не на пустому місці, а внаслідок цілеспрямованої роботи режиму путіна, який тривалий час готувався до зовнішньої експансії, в тому числі — до окупації України. Мільйони нафтодоларів спрямовувалися на створення «лояльного середовища» в міжнародному просторі, насамперед в Європі. І ці зусилля не пропали марно. Восьмий рік поспіль ми спостерігаємо, як європейські путінферштеєри (1) реалізують операцію з політичного «прикриття» рф: від нападу на Україну та анексії Криму у 2014-му, до кривавих трагедій року 2022-го.
Нині унаочнився той факт, що в росіян, навіть у Європі, є певна кількість потенційних країн-сателітів, які пов’язують своє майбутнє з рф та вважають прийнятними її дії на міжнародній арені. Як відомо, найбільш відверто підтримує рф Угорщина, дещо закамуфльовано діють симпатики кремля у Франції, Німеччині та Італії.
Певна річ, справа не тільки в російських грошах, а й — у дуже великих грошах. Йдеться про вплив потужних міжнародних корпорацій, котрі звикли заробляти на економічних зв’язках з рф. Провідні міжнародні бізнеси звикли отримувати легкий зиск на торгівлі з рф, відтак, лобіюючи свої інтереси, вони підштовхують до певних дій афілійованих з ними політиків. Звідси походить широко відома нині цинічна формула — businessasusual.
— Хіба можна виправдати злочинні дії російської федерації та пасивну реакцію деяких демократій лише економічними мотивами?
— Звісно ні, тут ідеться також про боротьбу між країнами (чи групами країн) за вплив на міжнародній арені, зокрема — на регіональному рівні. Нині людство перебуває на етапі зміни світоустрою: однополярний світ, у якому домінували США, швидко переходить до багатополярної системи, у якій існуватиме декілька центрів геополітичного впливу, одночасно з цим формуються нові центри регіонального впливу. Це призводить до утворення тимчасових альянсів.
У цих умовах розпочалася геополітична гра за домінування на певному просторі. В її рамках країни-суперники вже враховують фактор війни в Україні як такий, що здатен принести користь чи завдати шкоди в тих чи інших задумах кожного конкретного гравця.
Щоб було зрозуміліше, уявіть таку собі лінійну стратифікацію країн-учасників цих процесів у контексті їхнього залучення до нашої війни з рф.
Отже, існують: країни союзники України, нейтрали, тимчасові партнери України, союзники росії.
Наші союзники добре відомі — практично всі демократичні держави, а це, головно, країни-члени НАТО і ЄС.
Союзники рф — білорусія, Вірменія, Північна Корея, окремі держави Близького Сходу (насамперед, Сирія) та Середньої Азії (Таджикістан), Африканського континенту та Південної Америки (в цілому їх не більше десятка).
Нині людство переживає багатопланову геополітичну гру, в якій мотиви її учасників, як правило, не зовсім очевидні. Лише одна річ є цілком зрозумілою і прогнозованою — усі хочуть бути на стороні переможців. Це, власне, те, що називається «реальна політика» (realpolitics — англ.).
Тимчасові партнери України — група країн, які ведуть дуже активну геополітичну гру, частково в інтересах рф, але мають на меті досягнення особистого домінування в певних регіонах. У спровокованій рф міжнародній кризі вони вбачають шанс посилити та розширити свій вплив, діючи егоїстично, суто заради власних інтересів.
Ані ворог, ані друг
Наймедійніший приклад з цієї категорії — Туреччина та Ізраїль. Очевидно, що вони прагнуть до регіонального домінування та оцінюють нашу війну з таких собі меркантильних міркувань: якщо Україна виграє, тоді їм доведеться залишитися в маргінальному стані, їхні мрії про регіональне домінування не відбудуться; якщо Україна програє — вони посиляться на певних напрямках і розширять свій вплив у регіоні.
Щодо конкретно цього прикладу, мені можуть заперечити: от Ізраїль та Туреччина, мовляв, намагалися стати посередниками в наших переговорах із росією, десь у чомусь сприяли чи діяли в українських інтересах, хіба ж вони не «за нас»? Але тут слід нагадати, що ці країни багато років підігрують росії, розуміючи її вплив у Близькосхідному регіоні.
Подібні країни апріорі не можуть стати навіть потенційними нашими союзниками. Вони можуть бути тимчасовими партнерами. Чому партнерами? Тому що є інтереси, які у нас збігаються з Туреччиною чи Ізраїлем, а в них є інтереси, які збігаються з нашими. Наразі між нами існує тимчасове партнерство, яке, звісно, може трансформуватися в щось більш якісне.
До речі, співпрацю Туреччини з росією теж можна назвати тимчасовим партнерством. Існує чимало прикладів, коли обидві країни в різних ситуаціях діяли врозріз з інтересами одна одної. За такого рівня стосунків кожен захищає власні інтереси: прагне витіснити конкурента із «своєї» зони зацікавленості.
Наступна група країн, а їх більшість — ті, які займають нейтральну позицію щодо нашої війни з рф, й відповідно до неї діють у міжнародному полі.
Чим зручна нейтральна позиція? Тим, що перебуваючи поміж двома воюючими таборами, можна вичекати і зробити «правильний» вибір — на чиїй стороні буде перемога, до тієї сторони й прихилитися. І навпаки — дистанціюватися від «лузера», розуміючи, що слабка — країна поганий союзник, тому краще заздалегідь підтримати переможця.
Підсумовуючи, зазначу: нині людство переживає багатопланову геополітичну гру, в якій мотиви її учасників, як правило, не зовсім очевидні. Лише одна річ є цілком зрозумілою і прогнозованою — усі хочуть бути на боці переможців. Це, власне, те, що називається «реальна політика» (realpolitics — англ.).
Сьогоднішні пріоритети скасовують учорашні домовленості
— Не важко помітити, що всі ці альянси — «хто проти кого дружить» — постійно трансформуються, партнерські стосунки змінюються на ворожі буквально протягом доби. Про що це свідчить?
— Подібні факти якраз дуже красномовно доводять — у міжнародній політиці відбувається жорстка конкуренція, триває боротьба за встановлення свого власного домінування. Геополітична гра набуває все гарячіших і гнучкіших форм, де сьогоднішні пріоритети скасовують учорашні домовленості.
Ось ще один широковідомий приклад: на початку серпня Туреччина оголосила про підтримку її банківською системою російських платіжних систем, а у вересні це рішення вже скасоване.
— Після успішного наступу ЗС України на Харківщині, із кремля знову залунали заяви про бажання вступити в переговори з Україною. Чи варто Києву саме зараз зробити крок назустріч ворогу?
—У жодному разі. путін сьогодні реалізує агресивну політику не тільки збройними силами, а й у дипломатичний спосіб. Йому зараз потрібна традиційна дипломатія, тому що він зазнає військової поразки і потребує перепочинку: перегрупувати збройні сили не тільки на тактичному та оперативному рівнях, а й на стратегічному.
Про перемоги ЗСУ і закони дипломатії
І тут ми бачимо, що деякі країни вирішили підіграти путіну, і всадовити Володимира Зеленського за стіл переговорів, за якими проглядається намагання рф не допустити перемоги Збройних Сил України. Але наша влада, на щастя, чудово усвідомлює: якщо ми не здобудемо перемоги зброєю, тоді у жодному разі не закріпимо її дипломатично. Такі неписані закони дипломатії і глобальної політики.
— Останні міжнародні контакти путіна показали, що він готовий схилити голову перед тими країнами, до яких ще пів року тому він ставився з неприховуваною зневагою. «Передишка» для росіян аж так критично важлива?
— Уже — гіперважлива. Тому що той ресурс, який путін виділив для досягнення фінальних цілей (на його думку) у війні з Україною, уже фактично розтанув. Йому потрібен новий ресурс, а для його накопичення — стабільне перемир’я. У таку позицію путінців поставили ефективні дії ЗС України, саме наші військові примусили росіян змінити вектор докладання зусиль у цій геополітичній боротьбі: із суто військового до воєнно-дипломатичного.
Збройні Сили сьогодні зцементовують міжнародну суб’єктність України саме завдяки успіхам нашої армії, і наша дипломатія сьогодні працює так, як вона й має працювати —— на забезпечення перемоги держави.
Принагідно зауважу, що на дипломатичному фронті Україна теж веде жорстоку боротьбу і досить успішно. Наразі головні напрямки зусиль дипломатії спрямовані по-перше — на формування широкої міжнародної антипутінської коаліції, по-друге — на ліквідацію спроб створення антиукраїнської коаліції, яку росіяни дуже активно намагаються сформувати.
Нашим дипломатам добре вдається і перше, і друге. Та я ще раз наголошу — об’єднання світових демократій задля допомоги Україні нині й надалі напряму залежить від успіхів на фронті.
Наведу вже класичний приклад: на початку війни нам навіть легке піхотне озброєння давали зі «скрипом», а після перших успіхів ЗСУ дали важку техніку, потім ракетні установки, настане час — дадуть і бойові літаки. До ухвали таких рішень призводять зусилля саме ЗС України, їхні успіхи на полі бою. А наша дипломатія — забезпечує процеси комунікації і підтримки.
(1) путінферштеєр (нім. — Putinversteher або нім. — Putin-Versteher) — німецький політичний неологізм, що в перекладі означає «той, хто розуміє Путіна».
