У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Науковці-міжнародники не раз попереджали про наближення геополітичного шторму, до якого готувався нинішній режим рф, аби зрушити світовий політичний баланс, що склався наприкінці ХХ сторіччя. Точність цих прогнозів базувалася на ґрунтовному аналізі історичних процесів розвитку людства з урахуванням реноме, або, як нині кажуть, бекграунду, політичної традиції рф як державної формації.
Про мотиви, які спонукали путінський режим росії розпочати війну проти України, а також про глобальні та регіональні політичні процеси ми розмовляємо з експертом із міжнародних відносин, відомим конфліктологом-міжнародником, директором Інституту зовнішньополітичних досліджень, доктором політичних наук Григорієм Перепелицею.
— Григорію Миколайовичу, чи існує хоч якесь дійсно раціональне пояснення агресивним діям росії?
— З точки зору раціональності у росії не було жодних причин розпочинати війну проти України: до її початку це була економічно сильна і багата країна, увесь світ боявся російську армію, не існувало жодних загроз її суверенітету, в тому числі й від демонізованого кремлем НАТО. До війни становище рф на світовій шахівниці було досить і досить непоганим.
Тому ми можемо говорити не про раціональність дій москви, а про її амбітні бажання, які призвели до нападу на Україну, а також про логіку вчинків і рішень агресора, ними обумовлену.
Почнемо з того, що нинішня зовнішня експансія росії обумовлена, насамперед, її багатовіковими прагненнями до світового лідерства. Нині ж, уперше за декілька десятиліть, склалися більш-менш сприятливі міжнародні умови для їх реалізації. У голові путіна вдала для нього кон’юнктура склалася 2014 року, і він розв’язав війну, перш за все, задля повернення статусу росії глобального гравця і, бажано, — одноосібного домінування.
Ця війна була потрібна росії, щоб порушити існуючий однополярний світ, створений Сполученими Штатами Америки після закінчення Холодної війни. До 2014 року, щоправда, росіяни намагалися здійснити це в дипломатичний спосіб, навіть запропонували Заходу укласти «Договір про європейську безпеку», так званий договір мєдвєдєва (листопад 2009 року), засадничо призначений для отримання росією контролю над ухваленням політико-безпекових рішень у Європі. Захід розкусив підступність і небезпеку цього документа й запустив так званий процес Корфу — низку дипломатичних перемовин, які вели в нікуди.
Проте путін не полишив ідеї перетворити рф на глобального лідера. Щоб втілити її в життя в короткій перспективі, він мусив розв’язати глобальну війну і він зробив це.
Потрібно чітко розуміти, що з 2014 року росія застосовує збройну силу не стільки для того, щоб захопити саме Україну, скільки для просування свого впливу далі на захід. На цьому шляху, так би мовити, у передпіллі Європи, перебувала Україна, а тому її треба було знищити, щоб зблизитися з «лінією оборони» головного противника, а далі — розвивати глобальний наступ на Захід з наступним його роздробленням і витісненням із категорії глобальних гравців. Зокрема, створенням таких союзницьких осей, як, наприклад, Париж — Берлін — Москва.
Саме великою війною проти України путін планував подрібнити і дискредитувати солідарність Європейського Союзу та Євроатлантичного співтовариства. В інший спосіб, окрім як війною, він цього зробити не міг, і він її розпочав, щоправда — у гібридній формі.
— На нинішньому етапі війни, як кажуть, гарячому, росія не припиняє застосовувати гібридні методи війни. Чому вона від них не відмовляється?
— Від самого початку гібридність цієї війни обумовлена тим, що воєнний потенціал країн-членів НАТО значно переважає російський. Тому тільки гібридна форма давала можливість росіянам нейтралізувати НАТО, зробити його недієздатним. Проте не все пішло гладко, згідно з планами путінців: після швидкого підкорення України вони хотіли зламати шляхом такого собі бліцкригу й східний фланг НАТО. Але цьому завадила Україна, яка, власне кажучи, сьогодні відтягнула на себе той воєнний ресурс, який призначався для пролому саме східного флангу Альянсу.
Про це зараз мало говорять, але за фактом, наша спроможність опиратися гібридній агресії і воєнна стійкість у «гарячій фазі» війни, врятували від вторгнення зс рф найсхідніші країни Північноатлантичного альянсу. Росія зазнала краху щодо реалізацій власних амбіцій на роль глобального гравця. Ми ж не тільки зберегли свою незалежність збройною силою, а й здобули суб’єктність України на міжнародній арені.
— Плани глобального панування рф провалилися, тоді за що нині веде війну путін?
— Про остаточний провал планів росіян, тим більше про їхню поразку, наразі говорити зарано. Якщо оцінювати саме поточний момент, то, вочевидь, ставки понизилися: зараз точиться боротьба за регіональне лідерство чи вплив у регіоні. І тут коло гравців значно ширше.
Проте й у боротьбі за регіональне лідерствоУкраїна знову заважає здійсненню російських планів: не захопивши нас, путін не може домінувати, приміром, у Чорноморському регіоні. На лідерство у ньому нині претендує Туреччина, і її прагнення вступають у протиріччя з рф, яка теж прагне утвердити свою ключову, якщо й не одноосібну, лідерську роль на цьому просторі.
Ще одна проміжна мета путінців — завоювати регіональне лідерство у Східній Європі (навіть якщо розглядати його як крок до глобального домінування).
Європейський Союз теж певною мірою розширює свій вплив на регіональному рівні, хоча він акцентується на економічних напрямках, але геополітична вага його, звісно, постійно збільшується. І це дратує путіна, бо заважає планам росії. Країни Східної Європи, які приєднуються до ЄС, автоматично виходять із зони російського впливу. Як наслідок — рф не може досягти регіонального домінування, взяти під контроль Східну і Центральну Європу, що вона нині має за мету.
Тут, ясна справа, теж без перемоги над Україною рф не досягнути бажаних цілей. І це пояснює, чому саме з України путін розпочав свій Drangnach Westen.
Drang nach Westen (Натиск на Захід) — усталений новотвір від відомого в минулому гасла Drang nach Osten (Натиск на Схід) німецької експансіоністської політики, що сформувалася ще в добу середньовіччя й була орієнтована на колонізацію східних, переважно слов’янських, земель. Його використовували у своїй пропаганді нацисти третього рейху для обґрунтування розв’язання війни проти країн, розташованих східніше Німеччини.
