У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Щоранку мільйони українців чекають на свіжу статистику втрат ворога. І відчувають неймовірну радість від додавання кількасот нових знищених одиниць особового складу. Багатотисячну аудиторію мають також деякі телеграм-канали, що публікують фото та відеодокази утилізації російської армії. Цікаво, що багато хто з підписників цих каналів зізнається, що ніколи раніше не відчував такого задоволення від споглядання решток тіл вбитих людей…
Психологічний злам відбувся 24 лютого. В день, коли для абсолютної більшості українців росіяни назавжди втратили людське обличчя. А нелюдів-окупантів, орків, зомбі, чмонь, свинособак, рашистів, ваньок, русню можна (і треба!) випалювати, кришити, різати тисячами.
Ці назви агресорам люди дали від щирого й важкого серця, намагаючись узяти під контроль свої емоції, розбурхані настанням нової реальності — стану війни. Це були назви гніву, відчаю, жаху, огиди, прокляття…
У практичній психології є прийом, коли жертві пропонують вилаяти кривдника, випустити із себе всю лють. Так психіка справляється із травмою та болем. Одночасно включаються й механізми заміщення — коли людина не може самостійно знищити зло, вона спостерігає, як зло знищують інші — і їй стає легше. В цьому й полягає феномен радості від знищення окупантів Збройними Силами України.
Щоб вижити, ми маємо, принаймні на час війни, зненавидіти все російське — включно з культурою, літературою, мовою тощо. А головне, маємо зненавидіти всіх росіян, особливо тих, які мали нахабство перейти суверенні кордони України. Очищення наших вулиць, музеїв, церков, інформаційного простору від маркерів «русского міра» — це вже не політика, а самозахист.
Смертельно небезпечно для українців сьогодні намагатися шукати «хороших русскіх». Якщо такі й існують, то вони повинні зорганізуватися, повалити навіженого диктатора й визнати провину своєї держави перед Україною та всім цивілізованим світом. Іншого шляху для них немає. Інакше «русскіє» рано чи пізно стануть вигнанцями у світі.
В історії України було достатньо прикладів, які змушували українців бути лицарями світла — вогнем і мечем захищаючи рідну землю та свій традиційний уклад життя від знахабнілих окупантів і поневолювачів. Навіть через десять поколінь українці розуміють праведний гнів, яким керувалися учасники Коліївщини. Вони повстали проти економічного, релігійного, національного гніту українців владою Речі Посполитої. Коли знущання вже несила було терпіти — в хід пішла зброя, що нищила ворогів тисячами. Натомість відновлювалася традиційна для центральної України православна віра та козацький полково-сотенний устрій.
читайте також:
У християнстві навіть сам Бог має праведний гнів і лютує через гріх і несправедливість. Ті звірства, що вчиняють окупанти на захоплених територіях, не мають виправдання й логічного пояснення. Після перетину українського кордону 24 лютого, після ракетних обстрілів, після Бучі та Ізюма все, на що вони заслуговують — караючий Меч Господній, який зараз у руках лицарів із ЗСУ.
