Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Уродженець Луганщини Сергій Кононенко в 1986 році з відзнакою закінчив Слов’яносербський сільськогосподарський технікум за спеціальністю технік-топограф. У 1996 році отримав диплом інженера-геодезиста в Національному університеті «Львівська політехніка». Ще через 10 років з відзнакою закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля за спеціальністю адміністративний менеджмент. До 2014 року викладав геодезію в Луганському національному аграрному університеті.
Про те, як став музикантом, як потрапив на фронт, про творчість і роботу викладачем, Сергій Кононенко розповів кореспонденту АрміяInform.
«Вирішив уже не повертатися до Луганська»
— Мої пращури жили на Луганщині понад 200 років, — зазначив на початку спілкування Сергій. — Мій дід із Луганська, батько з Ворошиловграда, я з Луганська, мій менший брат і старший син із Ворошиловграда, а менший син із Луганська. І всі народжені в одному місті й ніколи нікуди не виїжджали (усміхається).
— Сподіваюсь, з так званої лнр немає нікого…
— Немає, але доля так склалася, що в мене в трудовій книжці печатка з гербом квазіреспубліки все ж таки з’явилася, — повідав Кононенко. — Адже на початку червня 2014 року я був ще викладачем Луганського аграрного університету.
17 червня Сергій виїхав із дружиною й молодшим сином на Одещину на відпочинок, після чого вирішив уже не повертатися до Луганська. Неподалік Білгород-Дністровського в Сергіївці певний час працював теслею, заробляючи на проживання сім’ї. А згодом прийшов до військкомату й попросився до лав Збройних Сил. Досвід строкової служби у Кононенка був, тому кілька тижнів поновлення практичних навичок у «Десні» не були для нього обтяжливими.
— Після навчального центру, з якого я вийшов командиром БТР-70, мене розподілили до 30-ї окремої механізованої бригади на посаду гранатометника, — продовжує мій співрозмовник. — Пояснили, що сімдесятий БТР у бригаді один і посада там зайнята. Мабуть, через мою викладацьку діяльність і атрибут науковця — окуляри до мене міцно пристало фронтове прізвисько «Професор». Насправді наукових ступенів я не маю, хоча в арсеналі є кілька серйозних праць і навіть винаходи.
«У повітрі пахнуло повномасштабною війною»
Спочатку нас доправили під Каланчак. Там ми облаштовували позиції: рили окопи, споруджували бліндажі, заміновували ймовірні шляхи прориву ворога з кримського напрямку. Забігаючи наперед, зауважу, що коли ми з учасниками фестивалю «Пісні, народжені в АТО» у 2018 році туди приїхали з концертною програмою, то всі інженерні комунікації збереглися, і я навіть побував в окопах, які власноруч відривав. На той час там несли службу морські піхотинці.
У 14-му році на Кримському перешийку ми перебували до зими, а потім були Ізюм, Бахмут, Дебальцеве, «Світлодарка», Попасна, Троїцьке… І так до вересня 2015 року.
Після демобілізації старшині Кононенкові прийшов час влаштовуватися на викладацьку роботу. Пропозиції щодо працевлаштування надійшли з університетів Харкова, Полтави, Херсона. Але «Професор» вибрав Уманський національний університет садівництва.
— Умань мені дуже подобається — тихе затишне місто з цікавою й багатою історією, — говорить Кононенко. — Чого тільки вартує славнозвісна «Софіївка»! Університет виділив у гуртожитку так званий блок із двох кімнат, в одній з яких мешкали дружина, моя мама й теща. Працювати в дружному педколективі було легко, і я із задоволенням викладав свій предмет — геодезія і землеустрій. Паралельно займався волонтерством, громадською діяльністю, зокрема патріотичним вихованням шкільної молоді.
У листопаді минулого року Кононенко з однодумцями — громадськими активістами зорганізувались у групу й почали перевіряти підвали міста на придатність їх до бомбосховищ. Влада спочатку скептично поставилась до ініціативи активістів, але під їхнім тиском усе ж почала рухатись і, хоча й мляво, але зрештою заходилася наводити в підвалах порядок.
— Усі ці рашистські навчання біля наших кордонів свідчили про одне: північний сусід готує вторгнення, — продовжує мій співрозмовник. — І міській владі ми постійно нагадували про небезпеку. В повітрі конкретно пахнуло повномасштабною війною. Маючи мисливський карабін зі складним прикладом «Маяк», я організовував навчальні стрільби, колеги — заняття з тактичної медицини.
Усе це виявилось не марним. Першого ж дня московитського вторгнення Сергій Кононенко написав заяву про припинення викладацької діяльності в університеті й записався до батальйону територіальної оборони — очолив екіпаж радіостанції. Чим займається батальйон — то питання службового характеру й не підлягають розголошенню. Тому в спілкуванні ми поступово перейшли до творчої діяльності «Професора», тим паче, що мій знайомий з 2016 року — постійний учасник фестивалю «Пісні, народжені в АТО».
«Пісня — засіб достукатись до серця»
— У 1979 році я закінчив музичну школу по класу акордеона, — пригадує Кононенко. — В мене мама прекрасно співає і, вочевидь, від неї мені передався слух і любов до музики. І батько дуже хотів, щоб я грав на музичних інструментах, тож він свого часу купив мені акордеон «Баркарола». А в 14 років я вперше взяв до рук гітару й за місяць навчився на ній грати. Ще через три роки я написав свою першу пісню.
Любов до музики й пісні Сергій Кононенко проніс через прожиті роки. Попри завантаженість у викладацькій і громадській діяльності, участь у бойових діях, він не полишає творчості. «Пісня — засіб достукатись до серця, а це 200 відсотків перемоги», — не втомлюється повторювати бард.
— Я дуже тішився, коли вперше взяв участь у фестивалі «Пісні, народжені в АТО», — продовжує Сергій. — Звісно, тоді в мене було вже кілька фронтових композицій, тому на пісенний форум авторів і виконавців я прибув не з пустим арсеналом. У душі я занудливий (у хорошому розумінні слова) текстовик, тобто для мене вірш, на який буде покладено музику, має велике значення. Дуже пишаюсь творчою співпрацею з відомим поетом, лауреатом премії імені В’ячеслава Чорновола Богданом Томенчуком. На його вірші я написав близько півтора десятка пісень. Мені багато присилають поезії молоді автори, я за їхньою згодою відшліфовую тексти й тоді берусь за музику.
Зараз я працюю над піснею на слова «Лєнтяя» — теж видатного поета й воїна Гліба Бабича, який, на жаль, 28 липня підірвався в авто на міні в Харківській області. Вірш дуже складний, але в пам’ять про нього я мушу цю пісню зробити. Ми були знайомі з Глібом і дружили.
Звісно, що Кононенко призвався до батальйону тероборони зі своєю вірною й нерозлучною подругою гітарою. За його словами, є три варіанти, коли він бере до рук інструмент: коли хлопці просять щось заспівати, коли випадає вільний від службових обов’язків час — тоді «Професор» працює над новою піснею. І третій — це коли офіцер по роботі з особовим складом пропонує для психологічної розрядки після важкого робочого дня виконати для хлопців невеличку пісенну програму.
— У розмові ми згадували Гліба Бабича, який загинув під Харковом, але на той час ми мали ще одну непоправну втрату, — із сумом говорить Сергій. — Другого травня під Кураховим загинув неординарний і талановитий бард, постійний учасник фестивалю «Пісні, народжені в АТО», мій друг Руслан Давидович. Він воював під псевдонімом «Гамлет» і свої враження від подій, які він переживав, вкладав в авторські пісні. Для мене особисто це була велика втрата, яка на тривалий час вибила з творчої колії. Та все ж написав пісню в пам’ять про «Гамлета» й назвав її латиною In memoria — «У пам’ять». Це не тільки про Русика, а й про всіх наших, що загинули з 2014 року…
Втім, життя триває, і нам треба не лише вшановувати загиблих, а думати й про тих, хто сьогодні боронить нашу Україну, підтримувати їх. У сьогоднішніх бійців ще чимало випробувань на фронті в боротьбі з підступним і кровожерливим ворогом. На цю тему в мене є пісня «Шана», яку я й хотів би представити на розсуд читачів АрміяInform.
