На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
До окупації в селах Яремівка та Пасіка Ізюмського району на Харківщині проживало кілька сотень осіб. Після звільнення цих населених пунктів їх залишилося в рази менше. Про життя в окупації без світла, води та зв’язку та з непроханими гостями розповіли українці, які з приходом ЗСУ зітхнули з полегшенням.
«Українські солдати дали нам генератор, і ми нарешті накачали чистої води»
Тетяна роздає гуманітарну допомогу односельцям із Яремівки. Каже, що їх залишилося 89 осіб.
— Ми ні на день не виходили з нашого села. Всю окупацію провели тут і залишатимемося далі. Напередодні одного чоловіка поховали й завдяки нашим солдатам вивезли жінку з дитинкою 5 років, яка тут пережила всю війну. Вдягали й годували її всім селом. Була ще дівчинка 13 років, але з мамою підірвалася на протипіхотній міні. Вони дістали поранення, і росіяни відправили їх на бєлгород. Інші діти з початку війни змогли виїхати.
Коли село зайняли окупаційні війська, особливого вибору в місцевих не залишилося, вони могли або залишитися, або виїхати лише на росію.
Жінка говорить, що жили в окупації кепсько. Без електроенергії, зв’язку, води та елементарної меддопомоги.
— Без волонтерської допомоги нам тут також туго. Вона для нас така ж необхідна, як повітря чи вода. Їжу, сірники, мило, шампунь, свічки, усе необхідне не було змоги купити, як і не було за що. Криниці й ті пусті. Літо прожили без води. Заїхали буряти, а їх було дуже багато, вони ту воду качали й качали. І вона зникла. Наші солдати зайшли, дали нам генератор, і ми нарешті накачали й понапивалися чистої води. Ми плакали, як їх зустріли! І це не пафосна розповідь, це те, що ми пережили і те, що отримали сьогодні. Окупанти теж роздавали допомогу. Крупи, тушонки — але востаннє це одна назва була. Банку відкриваєш, а звідти смердить, коти й собаки не їли. Аби люди не говорили, що я придумала, я вам баночку подарую, тільки ви не їжте!
«Весь цей час жила в страху, думала, що вони повернуться і для мене все закінчиться»
Зінаїду кореспонденти АрміяInform зустріли в центрі села. Вона охоче погодилася розповісти про свій етап життя в окупації, який для неї виявився геть не простим.
— До мого будинку приїхало близько десятка росіян. Оточили його й сказали: «Ваш син служив у батальйоні „Айдар“, його будуть судити, він злочинець і перебуває в розшуку! Де ваш син?» А я його не бачила понад рік, та й кажу про це. Після цього мені наказали кожні 10 днів ходити в їхню адміністрацію й повідомляти, де він. Весь цей час жила в страху, думала, що вони повернуться і для мене все закінчиться. А ще син подарував мені собаку, яку звали Айдаром. Люди підказали, не випускати його ніде й не називати ім’я. Було дуже тяжко.
Перейматися Зінаїді було чим, бо не всім жителям Яремівки вдалося пережити окупацію.
— У селі зникла ціла сім’я. Дуже хороші люди були. Їхній син працював менеджером у великій компанії й дуже багато зробив для села. Мали найкрасивіший будинок, який раптом згорів, а людей так і не знайшли.
Зінаїда розповіла, що були в Яремівці люди, які знаходили спільну мову з окупантами, вони жили краще. Решта ж уникали контактів із непроханими гостями, намагалися допомагати одне одному.
— Був у нас один аграрій. Він залишив для людей на складі пшеницю, зарізав 5 поросят, роздав м’ясо й поїхав.
Мародерство, погрози, побиття — це те, що українцям із Яремівки доводилося терпіти щодня.
— Дуже погано було, коли прийшли буряти. Вони лазили в хати, сараї, погріб, все відбирали та били людей. Ми дуже чекали, коли прийде наша армія, вірили в це й дуже раді, хлопці… (заплакала) залишайтеся дужими й звільніть всю Україну, щоб ми жили, як раніше. росіяни нелюди в людській подобі. Я не можу їм простити. Які ми брати? Ми не брати! Не буде дружби в нас ніякої.
«З ними треба, як зі скаженими собаками, йти впевнено й не вітатися»
За кілометр від Яремівки розташоване село Пасіка. Місцевий житель Олександр розповів про свій досвід виживання в окупації.
— Я тут із початку й до кінця. У росіян було 6 чи 7 ротацій. Навіть кавказці були. Приїхали, дуже круті, кричали «Аллах Акбар», а як отримали «по шапці», то швидко звалили. Були ці, як їх? У них обличчя, як два яйця на сковорідці, буряти чи башкири. Їхніх мертвих не забирали, тут і покидали, навіть не хоронили. А своїх росіяни старалися вивозити. І з «днр» та «лнр» була уся шваль, одним словом. З ними треба, як зі скаженими собаками, йти впевнено й не вітатися, бо якщо показуєш страх, то вони одразу підкликають.
Олександр розповів, що окупанти поводилися, як і в інших населених пунктах, які були під окупацією — грабували та мародерили. Єдине, що зауважує, з людей не знущалися. Гіршими за ворогів вважає місцевих, які співпрацювали з росіянами.
— Тут серед своїх цивільних є сепаратисти. Це зараз вони поховалися в хатах. Коли були росіяни, то один місцевий «недофермер» поїв їх молоком, годував, давав свої машини кататися і сам із ними їздив. Приліпив на автомобіль римську літеру «V» як привілей і їздив в Ізюм та назад. А зараз сховався й не вилазить.
